Читати книгу - "Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах"

Або ці натовпи, що киплять і шумують… Це стихії, вогонь і повітря, матір Природа, життєдайна земля та її дихання, її могутні пахощі і морський вітер.

Як же оцінити подібний твір?

На мій погляд, більшість тих, що намагалися це зробити, помилялись. «Велетенську вежу», як каже Лемоньє, «вежу тіні й диму», оздобили раблезіанськими орифламами, які лише вводять в оману, бо не те міститься в її натурі. Майже всіх критиків «Уленшпігеля» ввів цей міраж в оману. Пантагрюелівська назва, вчене намагання архаїзувати стиль, кілька запозичених масних жартів наводили на думку про медонського кюре, Гомера Сміху… Але яка ж відстань! І Лемоньє, коли він вславляє «Ріжок Сміху», сприймає луну від нього за самий інструмент.

Сміх Рабле — це ревучий потік. Він змітає все — і мудрість, і безумство, і пристрасті. І жодного сліду ненависті!.. Сміх фламандського Уленшпігеля — це маска усміхненого Силена, яка приховує невблаганно-гнівливе обличчя, їдучу жовч, вогненні пристрасті. А зірвіть маску? Він грізний, цей Уленшпігель! Суть його трагічна…

І це добре знав сам де Костер! Краще, ніж його коментатори, він визначив самого себе, він перший задав тон у своїй похмурій «Передмові совича»:

«Уленшпігель — Ulieden Spiegel — ваше дзеркало… владарі і підвладні, дзеркало вашої глупоти, безглуздь і злочинів цілої епохи».

Цілої епохи, всіх епох…

— «І однак ви на мене схожі, облудні добродійники, хоч і смієтеся з мене… Чим живиться ваша політика з того часу, як ви пануєте над світом? Різаниною і вбивством… чи певний же ти, що в цьому світі нема вже Карлів П’ятих і Філіппів Других?..»

Сович (Uyl) — це «політик, що натягає на себе маску свободи, чесності, любові до людства, а як прийде слушний час, нищечком задушить людину, а то й цілий народ… Провінціальний поете, — звертається він сам до себе, — полічи, якщо можеш, сов світу цього. Розваж, чи розумно нападати, як ти це робиш, на Силу і Підступність, цих коронованих сов?..»

Отже, він таки нападав на них. Ось де прихований сюжет! Це бич помсти, розум, гостріший за шаблю, це Свобода верхи на коні, немилосердна битва, де кров ллється як dobbelkuyt[5] і де ненависть — також вино. Це пісня незалежності й помсти пригніченого народу. Так твердить несамовите закляття Уленшпігеля, з яким він звернувся до Духів весни:

«Я хочу визволити!.. Я хочу помститись!..»

Помститись за що?

На цьому варто зупинитись! Про що йде мова в цій довгій епопеї, написаній наприкінці XIX століття? Про війни XVI століття між Нідерландами й Іспанією, війни жорстокі, без пощади, без великодушності, як з боку гнобителів, так і з боку пригнічених. Війни, нічим не спокутуванні, бо й через триста років поет нічого не пробачив!..

Протягом трьох століть така ненависть! І це та ненависть, якою поет цементує нову вітчизну!..

Вже з першої сторінки жагуча ненависть стверджується паралеллю між селянином Клаасом і королем Карлом П’ятим, між народженням Уленшпігеля і народженням Філіппа Другого. Ця паралель невблаганно проходить через усю книгу. І жодного разу іспанець не покидав своєї мерзенної й огидної ролі. Жодна з фігур противника не трактується хоч би в малій мірі по-рицарському. Він ворог, отже, він без честі, без совісті.

Яка несамовита ненависть!..

Вирвіть у герцога тельбухи!

По пиці його кишками шмагайте!

Slaet op den trommele, гриміть, барабани!

«В чому ж тоді наша втіха?» — «Я зараз тобі розтлумачу, Ламме. Око за око, зуб за зуб… Хапай сокиру і не давай пощади: ось у чому наша втіха. Бий іспанців і католиків — ворогів наших — всюди, де запопадеш…»

«І чи прийде, нарешті, той благословенний час?..» — «Ця щаслива пора тоді настане, коли в садах Фландрії на яблунях, сливах і вишнях замість яблук, сливок і вишень на кожній гілляці висітиме іспанець».

Ось що значить битва! Тепер зрозумілі фанфари героїчної жорстокості. Але битві настав кінець, а ненависть не зникла.

Імператор мертвий, та цього не досить! Його треба зганьбити, вбити на небі. Христос без жалю очолює помсту…

«Змилуйся, сину мій», — благає Марія.

«Йому нема помилування», — говорить Христос.

Жалощі хай лишаються Сатані. Але ці сміховинні жалощі роблять жертву лише смішною. Він глузує з підданого мукам.

Коли такий Христос Фландрії, Добрий Пастир, то можна уявити собі, які його вівці. Помста на землі — це така страва, яку готують ціле життя, їдять її й гарячу, їдять її й холодну, але жодний ковток не повинен пропасти. Поряд з Уленшпігелем, який роздмухує вкрите попелом вугілля і з усіх боків підсмажує на жару свою помсту, Ламме — негодящий кухар. Послухайте-но, як Уленшпігель роздмухує вогонь:

«…Попіл Клаасів б’ється в мої груди… Попіл б’ється в моє серце… Попіл б’ється… Попіл…»

Священна помста переходить у манію. Упертість її близька до галюцинації. Де Костер добуває з цього неймовірні ефекти. І коли після нескінченного чекання (бо він не квапиться, щоб зазнати більшої втіхи), фландрський вовк хапає свою здобич, він цідить крапля по краплі свою помсту. Читач спочатку дивується, що рибник, який продав Клааса катам, відбувся лише купанням у каналі. Але терпіння! Ви його ще побачите. Де Костер береже його для іншої смерті. І та, інша смерть, — по заслузі, як вона довго триває! Для тих, кого зненавидів Уленшпігель, і найповільніша смерть не досить повільна. Треба, щоб вони вмирали на малому вогні. Треба, щоб вони помучились. А найголовніше — щоб не каялися! Щоб на їхньому вогнищі жодної сльозинки каяття! Вони не повинні навіть зойкнути ні до людей, ні до Бога, щоб зглянулись над ними. Спочатку тортури, потім прокляття!..

Можна задихнутися в цій атмосфері тортур, у цій жорстокості, болісній і сумній. Навіть сам месник втішається цим без радості.

«З сумом у серці дивився він на хмари, що мчали шалено по небу, на морські хвилі, що виблискували вогненними гривами піни, на світло ліхтарів і смолоскипів та на бліде обличчя рибника, що втупив у нього лютий погляд. І попіл бився в його груди. Так ішли вони чотири години…» Чотири години на тортури! Жорстока здобич і жорстокий суддя.

Але яка велич у стражданні! Як уміють страждати і як уміють мучити! Сцена катування Клааса і наступна ніч, привид, син і вдова біля згаслого вогнища,