read-books.club » Сучасна проза » Сендвіч із шинкою 📚 - Українською

Читати книгу - "Сендвіч із шинкою"

190
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Сендвіч із шинкою" автора Чарльз Буковський. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 5 6 7 ... 69
Перейти на сторінку:
сонця. Мене почало нудити. Я підвівся й пішов додому.

7

Бійки продовжувались. Вчителі так ні про що й не здогадувались. Найбільшою проблемою  був дощ. В школі не було жодного хлопця, хто б мав парасолю чи дощовик. Більшість наших батьків були занадто бідними, аби купувати такі речі. А навіть, якщо й купували, ми ховали їх у кущах. Якщо когось бачили з парасолею чи в дощовику, його вважали педиком. Таких били після школи. Девідова мама змушувала його брати парасолю, якщо на небі з’являлась бодай  найменша хмаринка.

В нас було дві великі перерви. Першокласники збирались на бейсбольному полі й розподілялись на команди. Ми з Девідом стояли разом. Завжди ставалося одне й теж саме. Мене обирали передостаннім, а Девіда останнім, тож ми завжди грали в різних командах. Девід грав ще гірше за мене. Через свою косоокість він навіть не бачив м’яча. Мені ж довелося  добряче потренуватись. Я ніколи не грав з сусідськими дітлахами. Я навіть не знав як правильно ловити чи відбивати м’яч. Але я хотів навчитися, мені це подобалось. Девід боявся м’яча, а я ні. В мене був гарний замах, я замахувався найкраще з усіх, але ніколи не влучав по м’ячу. Я завжди вилітав. Якось я вибив м’яч далеко за межі поля. Це було добре. Іншого разу я спромігся на пробіжку. Коли я підбіг до першої бази, бейсмен сказав мені, «Тільки так ти дістанешся сюди.» Я зупинився і поглянув на нього. Він жував гумку, з носа в нього стирчало кілька довгих чорних волосин. Волосся на голові було жирним. Він по-дурнуватому всміхався.

«На що вирячився?» запитав він у мене.

Я не знав, що відповісти. Я не звик до розмов.

«Хлопці кажуть, що ти божевільний,» сказав він мені, «але я тебе не боюсь. Якось я підстережу тебе за школою.»

Я стояв і дивився на нього. Його обличчя було жахливе. Пітчер кинув м’яч і я помчав до другої бази. Я біг, мов скажений і стрибнув до бази. М’яч прилетів пізніше. Мене не вибили.

«Ти вилетів!» крикнув хлопець, котрий судив матч. Я підвівся, не вірячи.

«Я сказав ТИ ВИЛЕТІВ!» крикнув суддя.

Раптом мені стало ясно, що мене просто не хотіли приймати. Мене й Девіда. Всі хотіли, щоб я «вибув», тому що так було  треба. Вони знали, що ми з Девідом були друзями. Мене не приймали через Девіда. Поки я плентався з поля, то побачив Девіда, що стояв на третій базі у своїх дурнуватих штанцях. На ногах у нього були синьо-жовті шкарпетки. Чому він обрав мене? Я був жертвою нападок. Того дня після уроків, я швидко вийшов з класу і пішов додому сам, без Девіда. Я не хотів бачити, як його знову лупцюватимуть однокласники, або мати. Не хотів слухати його сумної скрипки. Проте наступного дня під час обіду, коли він підсів до мене, я знову їв його чіпси.  

Мій день настав. Я відчував у собі неабияку силу й піднесення. Я не міг повірити, що мене вважали таким поганим, як мені того хотілося. Я дико й сильно махав биткою. Я усвідомлював свою силу і, як вони казали, був «божевільним». Я відчував, що в мені дійсно було щось. Можливо усього-лиш лайно, проте цієї штуки в мені було більше, ніж у всіх решти. Я був бетером. «Агов, та це ж КОРОЛЬ СТРАЙКУ! МІСТЕР ВІТРЯК!» Подавали м’яч. Я замахнувся й відчув, як він ударяється об битку й летить саме так, як я і хотів. М’яч летів усе вище й вище, лівіше від поля, високо над головою приймаючого. Його звали Дон Брюбейкер і він стояв, спостерігаючи, як м’яч проноситься над ним. Він летів так, ніби й не збирався падати. Потім Брюбейкер схопився й побіг за ним. Він хотів вибити мене. Дідька б йому це вдалося. М’яч приземлився і покотився на сусіднє поле, де саме грали п’ятикласники. Я повільно побіг до першої бази, подивився на хлопця, що там стояв, потім до другої, торкнувся її, потім до третьої, де стояв Девід, проігнорував його, торкнувся третьої й пішки дістався домашньої. Такого ще не бувало. Такої пробіжки від першокласника ще ніхто не бачив! Ступивши на домашню базу, я почув як один із гравців, Ірвін Боун, сказав капітану, Стенлі Грінбергу, «Давай візьмемо його до збірної.» (Наша збірна змагалася з командами інших шкіл.)

«Ні,» відказав Стенлі Грінберг.

Він був правий. Мені більше ніколи не вдавалася пробіжка. Майже щоразу я вилітав.  Та вони назавжди запам’ятали ту пробіжку і продовжували ненавидіти мене, і це був найкращий вид ненависті, тому що вони й самі не знали їїпричин. 

Футбольний сезон був ще гірший. Ми грали в контактний футбол. Я не вмів ні ловити, ні кидати м’яч, проте мене якось узяли в гру. Коли до мене підбіг суперник, я потягнув його за комір і повалив на землю. Він почав підійматись і я вдарив його. Він мені не подобався. Це був хлопець з першої бази з жирною  чуприною і волоссям у носі. Підбіг Стенлі Грінберг. Він був найбільшим з нас. Якби він захотів, то міг би запросто прибити мене. Він був нашим лідером. Він звернувся до мене, «Ти не розумієш правил. Більше не гратимеш.»

Я перейшов у волейбол. Ми грали з Девідом та рештою. Це було просто жаливо. Інші грали у футбол і всі ними захоплювалися. Я також хотів грати у футбол. Мені просто не вистачало трохи практики. Волейбол був просто ганьбою. Зовсім скоро я покинув його. Я просто стояв посеред поля, де ніхто не грав. Я був єдиним, хто ні у що не грав. Я стояв там кожного дня впродовж двох перерв від дзвінка до дзвінка.

Одного дня, поки я так стояв сталася чергова халепа. Ззаду в голову мені влучив футбольний м’яч. Він просто звалив мене на землю. В мене аж запаморочилося в голові. Всі зібралися навколо мене й почали реготати. «Гляньте, Генрі знепритомнів! Генрі знепритомнів, як дівка! Погляньте-но на Генрі!»

Я підвівся спостерігаючи каруселі навколо. Потім оволодів собою. Здавалося, ніби небо наблизилось і випласталося. Я почувався, ніби в зоопарку. Навколо були обличчя, носи, роти й очі. Оскільки вони всі реготали, я вирішив, що вони навмисне поцілили у мене м’ячем. Це було нечесно.

«Хто вдарив той м’яч?» запитав я.

«Ти хочеш це знати?»

«Так.»

«А що ти збираєшся робити, як дізнаєшся?»

Я

1 ... 5 6 7 ... 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сендвіч із шинкою», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сендвіч із шинкою"