Читати книгу - "Камінь посеред саду"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Чому обов'язково повинен був робити відкриття? Хіба не можна просто жити, як живуть інші люди? Он скільки безробітних…
— Тепер не можна. Я не можу жити з обманутими сподіваннями. Чекаючи тебе сьогодні, я відчула це особливо гостро. Я надто вірила тобі колись, щоб тепер байдуже ставитися до того, що все це було туманом і брехнею.
— Ні, — мало не крикнув я. — Це не було брехнею.
— Отже, ти справді вірив у те, що казав?
— Звичайно.
— І як ти себе зараз почуваєш?
— Це для тебе так важливо? — мало не простогнав я.
— Так. Я почуваю себе обдуреною жебрачкою. А ти?
Вона стояла і примружено дивилася на мене. На якусь мить здалося, чогось очікує несподіваного, небувалого. Але що їй запропонувати? Тут заказано з'являтися жодній обіцянці, зрештою, сам не маю бажання щось обіцяти. Я більше не вірив у себе.
Магда була поруч і начеб далеко. Може, десь у місті. Я побачив навіть, як вона по-спішає на тролейбусну зупинку. Так, напевне, вона поспішала сьогодні вранці. Спитати в неї про це чи що? Господи, але про що це я? День сьогодні якийсь тягучий. Ранок, Магдин дзвінок, а перед ним розмова з Кавуніним, потім з Левчуком, Оленкою, футбол — усе неначе розтягнулося у часі до неймовірних розмірів, а тепер і розплилося. Я став пригадувати подію за подією. Виникали деталі, але зате вислизала суть. Досі я вважав, що справа у квартирі. Але Магда каже, що справа не в ній, і вона, звісно, має рацію. До того ж вона хоче знати, як я себе почуваю, але при чому тут мої почуття? Чи їй потрібно моє почуття вини? Можливо, це так, може, й ні, навіть у цьому в мене немає певності. Бо на моєму боці була правда, коли справа була б таки в квартирі, а коли — ні… Але про це, мабуть, таки не варто й думати — почуваю, що, либонь, неможливо.
Мовчанка тяглася довго. Ми наче затялися, хто кого перемовчить. Не витримав пер¬шим, як і в усі попередні рази, я.
— То що ж нам робити?
— Ти, як завжди, не знаєш? — іронічний Магдин погляд, під яким я почервонів, як рак, прицвяхував мене до крісла. Я знизав плечима. Утома, що її я відчував уже на підході додому, огортала дедалі більше, не допомагала навіть нервова напруга, той дивний стан, в якому зараз перебував.
— Усе ще владнається, — сказав я, намагаючись не позіхати, але це не вдалося. — Усе владнається… Я ж отримую зарплату.
— Ні, — сказала Магда і підвелася. — Ні, любий мій чоловіченьку. Так далі тривати не може, невже ти досі не збагнув?
Вона стояла навпроти мене — ставна, вродлива і… чужа. Те, що вона мені чужа, я відчув майже фізично, навіть здивувався, що помітив це лише зараз, а ще вранці думав зовсім інакше.
Дивна річ, наступної миті прийшло відчуття, що я теж чужий.
Чужий самому собі. Відчуття росло, і не в силі збагнути, що зі мною діється, я заплющив очі. Я став провалюватися кудись униз, проламував якісь стіни й підлогу, але робив це безшелесно, безболісно, відчуваючи солодке задоволення од самого цього польоту.
«Куди я лечу?» — по думалося мені. Політ не припинявся, а перейшов у іншу якість — тепер я ковзав по гладенькій поверхні, теж гладко, майже не відчував доторку до тієї поверхні, начеб добре начищеного паркету, власним тілом.
«Куди я падаю?» — ще встиг подумати я.
Поруч наче жебоніла річка, щось приємно плюскало коло самого вуха, і цей плюскіт навівав блаженний спокій, якого не годен був перервати голос, що долинав десь здалеку.
«Треба відповісти на цей голос», — сказав хтось поруч.
Треба відповісти, але ж для цього треба розплющити очі, зараз, зараз розплющу…
Коли ж я розплющив очі, Магди у кімнаті не було. Щось тенькнуло у мене в грудях. Я підвівся і знову сів у крісло.
«Так, — подумки сказав самому собі, — так, дідько його візьми!..»
І не міг збагнути для чого кажу, точніше, думаю. Хіба, щоб заспокоїтись…
— Магдочко! — покликав голосно.
Ніхто не відповів. І не відповість, зрозумів я наступної миті. Поволі підвівся, поглянув на годинник. Чверть на дванадцяту. Я, отже… заснув? Заснув у найнапруженіший момент нашої суперечки…
Не знаючи, що мені робити — плакати чи сміятися з такої оказії, я пройшов на кухню. Клаптик сірого паперу (стандартний аркуш, розірваний надвоє) завважив на столі майже відразу.
«Сюди я більше не повернуся, — застрибали перед очима нервово виведені букви. — Іринку заберу згодом, коли влаштуюся на новому місці. Не намагайся мене шукати, між нами все закінчено. Так, все тому, що ти…»
На цьому прощальне Магдине послання обривалося. Я навіть пошукав очима продо¬вження, але його не було. Утім, зрозуміло й без слів, хто я в її очах. Я сів на стілець, але, дивна річ, мене зовсім не огортала печаль. Тільки всередині зяяла порожнеча. Я міг би поклястися, що коли б я подивився збоку на себе, то побачив би її. Якоїсь миті в мене майнула думка, що вона навіть більша за мене самого.
«Химера», — сказав я собі.
Авжеж, це химера, від якої треба якнайшвидше позбутися. Я поткнувся було до хо-лодильника, де стояла пляшка горілки, але вчасно згадав, що пияком я ніколи не був, та й пити самому — ні!
— Кепські твої справи, хлопче, — сказав я вголос.
Мій голос відбився, наче гумова кулька, від стіни коло вікна — і розбиті крихти його впали до моїх ніг. Усе до біса!
Я ступив кілька кроків і став як укопаний. Хвилин кілька ще намагався боротися з від¬чуттям, що це зовсім не моя квартира, що мені негайно слід забиратися звідси — і чим швидше, тим ліпше. Але це відчуття виявилося сильнішим за мене, воно нестримно по-тягло мене надвір.
Я біг сходами, ніби поспішав повідомити про грабіжників чи пожежу. Лише внизу, коли обличчя залоскотав струмінь доволі холодного повітря, спинився. Цієї ж миті десь мовби збоку з'явилося інше непереборне бажання — зустріти когось, будь-кого, аби побачити знайоме обличчя, аби перекинутися хоч кількома словами про що завгодно, навіть про те, з яким результатом закінчився сьогоднішній футбольний матч, про який я забув, ледве
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Камінь посеред саду», після закриття браузера.