Читати книгу - "Мене називають Червоний"

наосліп у непроглядній темряві, відчуваючи лише вузькі вулиці. Іноді звідтіля, де стоять будинки зі щільними віконницями, з-за зачинених чорнющими дошками вікон, проникає назовні й відбивається на снігу бліде сяйво світильників, яких досі не загасили. Хоча здебільшого я не можу вгледіти ніякого світла й взагалі нічого, тому шукаю дорогу, прислухаючись до ударів товстих палиць сторожів махаллє об каміння, до завивання зграй оскаженілих псів, до стогонів, які долинають з помешкань. Іноді, посеред ночі, вузькі й страшні вулиці міста міняться дивним сяйвом, яке неначе пробивається з-під самого снігу, й мені здається, що поміж дерев я бачу привидів, які століттями несуть неспокій Стамбулу. А часом з будинків чути приглушені голоси нещасних людей: чи то безперервний кашель, чи шморгання носом, чи хтось, волаючи вві сні, заходиться бруднющою лайкою, чи то подружжя, вдосталь надерши горлянки на дітей, що досі крутяться поруч, кидаються душити одне одного.

Раз-другий я приходив до кав'ярні послухати меддаха, щоб відвести душу, повернутись у колишнє щасливе життя, ще як не був душогубом. Більшість побратимів-художників, разом з якими минали всі мої попередні роки, приходять сюди щовечора. Але після того як я відправив на той світ бовдура, з котрим разом малювали з самого дитинства, не хочу їх усіх бачити. В житті моїх братів, які, зустрічаючись, аж ніяк не могли уникнути пліток, у вирі їхніх сороміцьких розваг було чимало такого, від чого я ніяковів. Аби побратими в'їдливо не підсміхалися наді мною й не вважали, ніби деру носа, я теж зробив кілька малюнків для меддаха. Проте й не сподіваюся, що їхні заздрісні ревнощі минуться.

Вони в них небезпідставні. Я — неперевершений майстер у змішуванні фарб, кресленні ескізів, у штабелюванні аркушів, виборі тем для книжок, створенні титульної сторінки, розміщенні багатолюдних сцен війни та полювання, в зображенні тварин, падишахів, кораблів, коней, вояків, закоханих, у поетичному одухотворенні малюнка, в каліграфії, у виготовленні яскравих або позолочених заставок. Говорю це не для того, щоб похизуватися перед вами, а щоб ви зрозуміли: заздрість, як фарба, неминуче супроводжує життя митця.

Позбувшись тривог, під час своїх безкінечних блукань, буває, я йду до когось з братів по вірі, ідеалах і несподівано в душу закрадається підозра: якщо зараз думатиму про те, що я вбивця, то співрозмовник здогадається про все з мого обличчя.

Ось так мені важко думати про щось інше. Так важко, наче в далекі молоді роки я знемагаю від сорому — аби лиш не згадувати про жінок, творячи намаз. Але на відміну від молодечих надломів, коли не міг викинути з голови мрії про тілесні втіхи, скоєний злочин я все-таки забуваю.

Кожна моя думка написана на виду — і ви розумієте все, про що йдеться, навіть коли щось замовчую. Але ж через це я перестану бути убивцею-привидом без імені, безликим, який блукає поміж вас, скину свою маску й стану звичайним злочинцем, що може вдарити каменюкою ззаду по голові. Ні, з вашого дозволу, я ліпше нічого не думатиму і дещо таки від вас приховаю. Ви мудрі люди, тож викрийте мене як злодія по гарячих слідах, у моїх словах і малюнках. Ось ми й перейшли до теми стилю та манери художника, такої важливої для нас. Чи має художник власний стиль і палітру, притаманні лише йому кольори, тони?

Візьмімо, приміром, одну з мініатюр[36] уславленого майстра, засновника нашого живопису Бехзата[37]. На геніальному малюнку, який я знайшов у книжці, бездоганно виготовленій дев'яносто років тому в Ґераті[38], зображено вбивство, що так влучно нагадує мені мою власну пригоду. Книжка ця — з бібліотеки перського принца, безжально знищеного у чварах за престол. У ній — оповідь про кохання Хосрова й Ширін. Ви знаєте, чим закінчується ця історія, я маю на увазі виклад Нізамі[39], а не Фірдоусі[40]. Двоє закоханих після бурхливих пригод і випробувань нарешті поєднують свої долі. Але син першої жінки Хосрова Шируї — справжній шайтан, він ні на мить не дає подружжю спокою. Принц накинув ласим оком на престол батька й саму Ширін. Шируї, про якого Нізамі пише: «З його рота тхне гниллю, як із пащі лева», знаходить спосіб самовільно захопити трон. Якось уночі він прокрадається в покої, де сплять Хосров і Ширін, навпомацки знаходить їхнє ложе й всаджує шахові кинджал під ребро. До ранку Хосров стікатиме кров'ю й помре біля прекрасної Ширін, яка спить поруч.

Мініатюра великого Бехзата, як і сама оповідь, роками наганяє на мене смертельний жах. Ви прокидаєтесь опівночі в кімнаті, де темно хоч око виколи, і вам страшно, бо не бачите того, чиї порухи чуєте. Уявіть собі — в того, хто зайшов, в одній руці кинджал, а другою — він ось-ось стисне ваше горло. Тонкі стіни, вікна, рами наче зливаються своїм кольором із безгучним воланням, що вилітає з горла, звивисті й закручені орнаменти на червоному килимі, незвичайне вкривало з витонченими веселими жовтими та фіолетовими квітами, на якому стоїть огидна гола нога вбивці, що прийшов розправитися з вами, — все це намальовано з єдиною метою: з одного боку — підкреслювати довершеність ілюстрації, а з іншого — нагадувати: світ прекрасний, але ми покинуті в ньому напризволяще, кімната гарна, але в ній ви загинете. Ідея ілюстрації — дивовижному світу байдуже до вашої смерті, а молода дружина залишиться без вас сама в цілім світі.

Двадцять років тому старий майстер, який розглядав зі мною книжку, тримаючи її в тремтячих руках, промовив: «Бехзат». А його обличчя й постать пломеніли — і не від свічки над головою, а від захоплення малюнком. «Бехзат — такий своєрідний, що немає потреби й у підписі», — додав він.

Бехзат сам знав, що його почерк упізнають завжди, і не залишив підпису навіть десь у непомітному куточку ілюстрації. На думку старого майстра, такий вчинок Бехзата — вияв скромності та сором'язливості. Справді, видатний художник малював більш ніж геніально й у своїх неперевершених творах не залишав жодного свідчення про те, хто автор.

Я по-звірячому вбив нещасного Заріфа, тільки-но відчув його панічний страх. Уночі ж прийшов на той самий пустир, щоб переконатися, чи не лишилося там яких слідів. Раптом мене зі всіх боків обсіли думки про стиль і манеру живопису. Це всього лиш помилка, через яку нас можна розпізнати, — ось що таке стиль і манера.

За сніговим сяйвом я легко знайшов пустир, де відправив на небо товариша, з яким дружив двадцять п'ять років. Сніг знищив мій автограф, замівши