Читати книгу - "Гобіт, або Туди і звідти"

— Вразливий хлопчина… – промовив Ґандальф. — Схильний до кумедних чудернацьких нападів, але один із найкращих – і лютий, немов дракон, якому прищемило хвіст.

Якщо ви коли-небудь бачили дракона, якому прищемило хвіст, вам стане зрозуміло, що то було тільки поетичне перебільшення стосовно будь-якого гобіта, навіть щодо двоюрідного прадіда Старого Тука, Бикореви, який був таким гігантом (як на гобіта), що міг їздити верхи на коні. Це він атакував лави ґоблінів із Грім-гори у битві на Зелених Полях і зніс своєю дерев’яною палицею голову їхньому королеві Ґольфімбулю. Голова пролетіла сотню кроків у повітрі й закотилася до кролячої нори, тож завдяки цьому і битву було виграно, і водночас винайдено гру в ґольф.

Хай там як, а тим часом розніжений нащадок Бикореви приходив до тями у вітальні. Трохи перечекавши та хильнувши питва, яке залишили ґноми, він підкрався до дверей їдальні, геть зденервований. Говорив Ґлоїн, і ось що почув Більбо:

— Пхе! — то було якесь пирхання чи щось подібне. — Гадаєте, він годиться? Ґандальфові добре говорити, що цей гобіт лютий, але одного такого крику в мить збудження вистачить, аби дракон і його родичі прокинулись і перебили багатьох із нас. Думаю, цей крик був викликаний радше страхом, аніж збудженням! Правду кажучи, якби не знак на дверях, я був би певен, що ми помилилися хатою. Щойно я побачив маленького чоловічка, котрий підстрибував і сопів у дверях, як у мене з’явилися сумніви. Він схожий радше на бакалійника, ніж на зломщика!

Тут пан Торбин потягнув двері на себе й увійшов. Туківська порода перемогла. Він раптом відчув, що міг би обійтися без ліжка та сніданку, тільки б його вважали лютим. Як на «чоловічка, котрий підстрибував у дверях» це його насправді майже розлютило. Багато разів опісля торбинська його половина шкодувала про його тодішній вчинок і він казав собі: «Більбо, ти був дурнем, ти сам вибрав свій шлях і сам устрягнув у це».

— Пробачте, — сказав він, — що я підслухав ваші слова. Не буду вдавати, що збагнув суть сказаного, а надто вашу заувагу про зломщика, проте мені здається, що я маю рацію, гадаючи (це він називав «триматися з гідністю»), ніби ви вважаєте мене ні на що не здатним. Я доведу вам протилежне. На дверях у мене немає ніякого знака (вони пофарбовані тиждень тому), і я цілком певен, що ви помилилися хатою. Щойно я побачив на ґанку ваші кумедні личка, як у мене з’явилися сумніви. Проте поводьтеся так, ніби все правильно. Лишень скажіть мені, що треба зробити, – і я спробую, навіть якщо мені доведеться вирушити звідси на Крайній Схід і вступити у бій із дикими зміями-перевертнями у Крайземній Пустелі Колись у мене був прапрапрадід, Бикорева Тук, так він…

— Так-так, але це було давно, — втрутився Ґлоїн. — Я говорив про вас. І я запевняю, що на ваших дверях таки є позначка – саме та, якою користуються (чи користувались у минулому) ваші колеги. «Зломщик візьметься за пристойну роботу, бажано ризиковану і за гідну винагороду», — ось як це зазвичай читається. Ви можете сказати «експерт із полювання за скарбами» замість «зломщик», якщо вам так більше подобається. Деякі так себе і називають. Для нас це одне й те саме. Ґандальф розповів нам, що в цих краях є відповідний фахівець, котрий терміново шукає роботу і влаштовує зібрання – тут, у середу, за вечірнім чаєм.

— Звісно, позначка є, — підтвердив Ґандальф. — Я сам зробив її. З дуже вагомих міркувань. Ви просили мене знайти чотирнадцятого учасника для вашої експедиції, і я обрав пана Торбина. Хай тільки хтось скаже, що я обрав не того чи привів вас не туди, – то й залишитеся при числі «тринадцять» і скуштуєте різних лих досхочу або повернетеся додому копати вугілля.

Він так сердито насупив брови у бік Ґлоїна, що ґном утиснувся у спинку стільця; а коли Більбо спробував розкрити рота, аби щось запитати, Ґандальф повернувся до нього і нахмурився ще дужче, настовбурчивши кошлаті брови, так що Більбо лише стиснув губи, клацнувши зубами.

— От і добре, — промовив Ґандальф. — Годі вже сперечатись. Я обрав пана Торбина, і цього має бути досить для всіх вас. Якщо я сказав, що він Зломщик, то він таки Зломщик чи буде ним, коли настане його час. У ньому закладено набагато більше, ніж ви можете здогадуватись, і далебі більше, ніж гадає він сам. Можливо, ви будете до кінця життя дякувати мені за нього. А тепер, Більбо, мій хлопчику, принеси-но лампу та присвіти нам трохи!

На столі, під великою лампою з червоним абажуром, Ґандальф розстелив шматок пергаменту, схожий на мапу.

— Це накреслив Трор, твій дідусь, Торіне, — відповів він на збуджені вигуки ґномів. — Це план Гори.

— Не думаю, що це нам дуже допоможе, — сказав Торін розчаровано, кинувши погляд на стіл. — Я досить добре пам’ятаю Гору та довколишні землі. І я знаю, де є Морок-ліс і Сухі Вересовища, де водилися дракони.

— Тут позначений червоним дракон на Горі, — докинув Балін, — але його буде досить легко знайти і без мапи, якщо ми тільки доберемося туди.

— Є одна деталь, якої ви не врахували, — сказав Ґандальф, — це таємний вхід. Бачите цю руну на західному схилі та руку над іншими рунами, яка вказує на неї? Вона позначає підземний хід до Нижніх Зал.

(Погляньте на мапу вкінці цієї книжки, і ви побачите там ці руни.)

— Колись він і справді міг бути таємним, — сказав Торін, — але звідки ти знаєш, що він лишився таким і досі? Старий Смоґ прожив там досить довго, щоб обстежити ці печери вздовж і впоперек.

— Так, але не міг скористатися ним довгі роки.

— Чому ж?

— Тому що хід занадто вузький для нього. «П’ять футів заввишки двері, троє пліч-о-пліч пройдуть крізь них», – кажуть руни, тож Смоґ не міг пролізти в такий отвір, навіть коли був маленьким дра-кончиком, а тепер, коли він пожер стільки ґномів і людей із Долу, – й поготів.

– А мені здається, що це доволі широка нора, — писнув Більбо (він нічого не тямив у драконах – лишень у гобітських норах). У ньому знову прокинулися збудження та цікавість, і він забув, що йому краще не роззявляти рота. Він любив мапи, й у його передпокої висіла велика мапа Околиць, де всі його улюблені доріжки для прогулянок було позначено червоним чорнилом. — Як такі великі двері можна