Читати книгу - "Шмагія"

лобом у паркан. Живе уособлення народної мудрості: «Буцався бичок із дубом!» Або, якщо бажаєте, пародія на руденнського «Мислителя», легендарного сторожа пекельної брами, виставленого для огляду в публічному вертепі Рудда. Лише по тілі перебігав сильний дрож, залишаючи за собою плями «гусячої шкіри»: литки, гомілки, потім раптом зашийок, живіт…

Затрусилося ліве стегно під оксамитом штанів, заправлених у панчохи.

Здригнулася сідниця.

Піт стікав по спині чаклуна, солоний, трудовий піт. Якби випадковий чаропліт здумав «облизати» Вишні Емпіреї над цим районом Ятриці – він був би вражений тремором мани в центрі Фарбівної слободи. Мабуть, вирішив би: колеги по Високій Науці дикого грифона живцем білують! Школа Нихона Сивочола, до якої мав честь належати Андреа Мускулюс, використовувала для волхвування не вульгарну брутальність елементалів, не верткість ноометрів-гармоніків, що паразитують на Стрижні Стихій, не позикову гидоту некротів, за яку потім доводиться страшно платити Нижній Мамі з надлишком. Ні, послідовники Нихона віддавали перевагу використанню чистих тілесних сил, дарованих при народженні, накопичуючи ману, як атлети накопичують міць для підняття гир і розривання ланцюгів.

Мабуть, кожен із нихоніанців міг підняти коня. Якби схотів.

Зазвичай вони не хотіли.

Каменем спотикання в цьому методі була втома. Атлет після ряду болісних вправ – ганчірка, та й годі. Він бажає одного: попоїсти й відіспатися. Маг же, навпаки, зобов’язаний по закінченні занять зробитися куди могутнішим, причому негайно. Перетвори втому на бадьорість, навчися напружувати плоть без витрати дорогоцінної мани, і накопичення сили стане чистим, дзвінким, готовим вихлюпнутися єдиною хвилею. У цьому дивовижному вмінні й крилася таємниця школи мудрого Нихона, викладена в таємному трактаті «Велика Дрібниця»: майстерність зміцнювати тіло без зайвих обтяжливиих дій.

В ідеалі взагалі без дій, але тут Мускулюсу було далеко до славетних метрів.

Доводилося впиратися лобом і впрівати.

Він скінчив обов’язкову муку, зітхнув, мріючи про часи, коли освоїть «Велику Дрібницю» в гамаці чи на м’якій кушетці. Обтерся квітчастим рушником, заготованим заздалегідь; надяг сорочку й куртку. Ще раз зітхнув, зайшовся смородом їдкого пікелю. Цією заразою тут, здавалося, просочились навіть стручки на скорчених у три погибелі вербах.

– Умитися не бажаєте, майстре Андреа?

Цетинка. Ясно, як день, – підглядала.

– Дякую, голубонько. Іншим разом.

Ворота зарипіли, розчиняючись. У спину гавкав барвистий песик Нюшка; в піску під старою акацією, як і раніше, вовтузилися дітлахи. Веснянкувате дівчисько втекло, на його місце з’явилося дівчисько трохи старше, з заячою губою; зосереджені малята залишалися на посту, героїчно ліплячи неабияк обридлі пасочки. Хлопець-дурник втлумачував їм таємниці майстерності, поливаючи «тісто» з цеберка й часом плетучи зі шпагату «котячу колиску», чим неймовірно тішив товаришів. Під його керівництвом пасочки розповзалися від акації до сусідніх парканів, утворюючи концентричні кола. Між деякими старими було прокладено гілочки, ретельно очищені від кори.

– Червоненький! – кричав хлопець, і «заяча губа» вдивлялася перед собою, намагаючись побачити обіцяну красу. – Бачиш: червоненький! Сонечко запалилося! Ну ти ж бачиш, Агнешко!

– Бачу… – невпевнено кивала «заяча губа». – Сонечко…

– Цег’воненький! – хором басовито тягли малята.

Щось у поведінці дітей неприємно різонуло Мускулюса. Та й пасочки, розташовані колами, дратували. Чаклун звелів собі вгамуватися: бракувало ще йому, стомленому від мандрівки, зривати досаду на чадах нерозумних! Він покрокував геть, маючи намір звернути до центру міста.

– Доброго шляху, майстре Андреа!

Чаклун рвучко озирнувся. Хлопець-дурник махав йому рукою, вискалявся з огидною щиросердністю. Звідки цей ледар… Тьху ти напасть! Ну звичайно, хлопець чув, як іменувала чаклуна Цетинка. Приїхали, зриває дах. З лілльськими панянками незабаром чорна жовч розіллється. Будеш, брате Мускулюсе, на першого зустрічого кидатися.

До самого мосту через Ляпунь чаклун ішов, дихаючи за методом заспокоєння флегми. Сморід фарбівень загрожував грудною жабою, але серце заспокоїлося.

Ну й хвала Вічному Мандрівцеві…

Зо дві найближчі години він блукав містом без певної мети. Позбутися незайманок, гвардійців, карети й турбот, хай і тимчасово – вже щастя. Такі речі розумієш, лише коли «коза полишає житло», як загадково висловлювався вчитель Просперо. Вчитель полюбляв загадки, роботу над пошуком відповідей залишаючи молоді.

Мрійливо посміхаючись, Андреа гуляв Кінним ринком, навіщось прицінився до огиря літ дванадцяти, жовтогарячої масті, з облізлим хвостом і спухлими бабками, але купувати не став. Далі вийшов у сквер Трьох Судових Органів, довго милувався пам’ятником ятрійському поетові Адальберту Меморандуму, авторові поеми «Вертоград». Поет закусив довгого бронзового вуса й дивився на місто зі сльозою розчулення. Навколо постаменту, завиваючись спіраллю догори, до ніг генія, сходили постаті вільних розбійників, троє драгунів із дружинами, один похмурий борець за незалежність, мальовнича група учасників заколоту Джеккіля Потрухаля й донька короля-чорнокнижника Бенціона-Штефана, велика шанувальниця лірики. Біля підніжжя розсілися на лавах місцеві трубадури, які за гроші складали експромти на завдану тему. Поруч із кожним у рамочці красувалася ліцензія на право виготовлення експромтів.

Ближче до яру вагант-неліцензіат, бородатий здоровань одного з Андреа віку, безкоштовно муркотів собі під ніс:

– Гей, волоцюго, бий з плеча,

Марнуй слова! –

Але все ближче хижий час,

І – прощавай…

Мускулюс кинув йому монету: нишком, поки не помітили кепські наглядачі.

Незабаром чаклун перебрався в «Чарівний ліхтар», де довго милувався майстерністю братів Люм’єр: молодший вирізував із вощеного паперу фігурки, подувом примушуючи їх грати на білій ширмі повчальні сцени, а старший музикував на вигнутій дуді з клапанами. Пізніше Мускулюса бачили на площі Піднесення: він слухав гру на бомбулюмі та монокордіумі, кутиком ока стежачи за тим, як встановлювався величезний намет шапіто. До Ятриці приїхав знаменитий «Цирк Виродків», і музиканти закликали майбутніх глядачів.

Афіші цирку прикрашала ліліпутка Зізі, що гарцювала на рогатому китоврасі.

На розі площі була аустерія «Кульгавий Мірошник», куди Мускулюс і завернув. Над входом у заклад красувалася скульптура, виконана в півтора людські зрости: мірошник надзвичайно розбишакуватого вигляду, з дерев’яною ногою, осідлав діжку та блаженно припав до кухля з пивом. Для більшого сміху скульптор убрав мірошника в сутану з рюшами, священний одяг Веселих Братів, чия обитель, як і передбачалося статутом ордену, височіла якраз напроти закладу для пиття-закусування. Поза сумнівом, святі отці були тут частими й бажаними гостями: їхні служби, заутрені та всенощні, відповідно до давніх привілеїв, оплачував державний Цензорат. Вигляд у розфарбованого мірошника був дуже натуралістичний – у темряві та на п’яну голову його часто приймали за живого велетня-пияка та дуже лякалися.

До цієї аустерії чаклун заходив і за минулих відвідин міста. І враження зберіг найпозитивніше.

За час, що минув звідтоді, тут мало що змінилося. Стелю прикрасили колесами від воза, опудало Янкеля-Привида замінили на портрет імператора Піпіна Садженого на повний зріст. Додалися двоє дзеркал у передпокої, обабіч гардероба: одне звичайне, яке відбивало людей, котрі