Читати книгу - "Біле Ікло"

Він набрів на маленьке озерце. І, схилившись над ним у пошуках пічкурів, відсахнувся, немов ужалений. Він побачив віддзеркалення свого обличчя у воді. Це віддзеркалення було таке страшне, що збудило навіть його отупілу душу. В озерці плавали три пічкурі, але воно було велике, і він не міг вичерпати його до дна; він спробував упіймати риб відерцем, але зрештою облишив цю затію. Він побоявся, що від утоми впаде у воду й потоне. А тому він не наважився пливти по річці на колоді, хоча на піщаних обмілинах колод було багато.

Цього дня він скоротив відстань до корабля на три милі, а наступного дня — на дві милі; потім він повз рачки, як Білл. До кінця п’ятого дня до корабля залишалося миль із сім, та вже він не міг подолати й милі за день. Бабине літо ще трималося. Він то повз рачки, то непритомнів, а його слідами, кашляючи та чхаючи, плентався хворий вовк. Коліна і ступні людини були намуляні до живого м’яса. І хоча він відірвав два шмати від сорочки, щоб обмотати їх, мохом і камінням тягнувся за ним червоний слід. Якось, озирнувшись, він побачив, як вовк жадібно злизує цей кривавий слід, і чітко уявив, яким буде його кінець, якщо він сам не вб’є вовка. Ось тоді й розпочалась найзапекліша боротьба: хвора людина рачки і хворий вовк, який шкутильгає назирці, — напівмертві, вони обидва шкандибали через пустелю, пантруючи один одного.

Якби то був здоровий вовк, то чоловік так не пручався б, але його нудило від самої думки, що він потрапить в утробу цієї мерзенної звірюки, що майже перетворилася на здохлятину. Він відчув огиду. І знову його свідомість охопили видива. Реальний світ він усвідомлював дедалі рідше.

Він оговтався, відчувши чийсь подих над самісіньким вухом. Вовк недолуго відскочив, спіткнувся і знесилено впав. Це було кумедно, та не для нього. Втім, його це і не злякало. Страх не мав над ним влади. На мить його розум посвітлів, і він лежав собі й міркував. До корабля залишалося чотири милі, не більше. Він виразно бачив його, протираючи затуманені очі, бачив і човника з білим вітрилом, що майоріло на тлі миготливого моря. Та йому не здолати ці чотири милі. Він це знав і сприймав байдуже. Він знав, що не проповзе і півмилі. І все ж йому хотілося жити. Було б нерозважливо сконати тут після пережитого. Доля забагато вимагала від нього. Навіть помираючи, він не корився смерті. Так, це було справжнісіньке божевілля, але й у пазурах Смерті він кидав їй виклик і боровся з нею.

Він стулив повіки і зібрав усі можливі сили. Він намагався подолати знемогу, що хвилею накотилася на нього.

Це зусилля знову затуманювало свідомість. Часом він немовби тонув, поринаючи в забуття й силкуючись випливти, і якісь потаємні рештки життя допомогли йому знову видертися на поверхню.

Він нерухомо лежав горілиць, вслухався у наближення хрипкого вовчого подиху. Подих наближався, час не мав кінця-краю, а він так само нерухомо лежав горілиць. Чужий подих над вухом. Твердий сухий язик шкрябонув його щоку, мов терпуг. Його руки метнулися вгору — принаймні він хотів їх метнути, — пальці зігнулися, мов пазурі, але вхопили порожнечу. Для швидких і впевнених рухів потрібна була сила, а сили в нього не було.

Вовк мав залізну витримку, але й він не пас задніх. Півдня він лежав нерухомо, борючись із забуттям і пантруючи вовка, що хотів його з’їсти і якого він з’їв би сам, якби міг. Час від часу хвиля забуття накривала його, і він бачив тривалі сни; та весь час, уві сні й наяву, він чекав, що от-от почує хрипкий подих і дотик шорсткого язика.

Подиху він не почув, але прокинувся від дотику шорсткого язика до його руки. Він вичікував. Ікла трохи здавили його руку, потім тиск став дужчим — вовк із останніх сил намагався встромити зуби у здобич, яку так довго пантрував. Але й людина чекала довго, і її покусана рука стиснула вовчу щелепу. І поки вовк знесилено відбивався, а рука так само слабко стискала його щелепу, друга рука простягнулася й схопила вовка. Ще п’ять хвилин, і людина підім’яла вовка своєю вагою. В її руках бракувало сили, аби задушити вовка, проте вона припала до вовчої шиї, в рота набилося шерсті. Минуло півгодини, і людина відчула, як в горло їй побігла тепла кров. Це було неприємно. Вона скидалася на розплавлене олово, яке біжить у шлунок, і тільки зусиллям волі людина змушувала себе терпіти. Згодом вона перевернулася на спину й заснула.

На китобійному судні «Бедфорд» було кілька людей із наукової експедиції. З палуби вони помітили якусь дивну істоту на березі. Вона повзла піском у напрямку моря. Учені не могли втямити, що це таке, і, як належить натуралістам, сіли в шлюпку й попливли до берега. Вони побачили живу істоту — навряд чи її можна було назвати людиною. Вона нічого не бачила і не тямила. Здавалося, ніби на береговій смузі звивається гігантський хробак. Більшість його зусиль були марні, але істота не відступала і звивалась, просуваючись уперед кроків на двадцять за годину.

За три тижні, лежачи на койці китобійного судна «Бедфорд», чоловік зі слізьми розповідав, хто він такий і що йому довелося пережити. Він бурмотав щось недоладне про свою матір, про Південну Каліфорнію, про будиночок серед квітів і помаранчевих дерев.

Спливло кілька днів, і він уже сидів за столом разом із ученими й капітаном у кают-компанії корабля. Його тішив достаток їжі, та він тривожно проводжав поглядом кожний шматок, що зникав у чужому роті, після чого його обличчя випромінювало глибокий жаль. Він був при тямі, але відчував ненависть до всіх, хто сидів за столом. Йому було страшно, що їжі не вистачить. Він розпитував про запаси провізії кухарів, юнгу, самого капітана. Вони безугаву заспокоювали його, але він нікому не вірив і крадькома зазирав у комору, аби пересвідчитися самому.

На кораблі помітили, що він гладшає. Він товстішав із кожним днем. Учені скрушно хитали головою й будували різні теорії. Вони обмежили його в їжі, але він дедалі ширшав, особливо в поясі.

Матроси реготали. Вони знали, у чому справа. Коли ж учені простежили за ним, їм також стало зрозуміло. Після сніданку він прокрадався на бак