Читати книгу - "Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Василько відповів:
— Він полетів на золоті гори та шовкові трави і лишився там…
— Ади який! А мене покинув?.. — розсердилася пані. — Завтра і я полечу туди!
Уранці пані встала й пішла з вівчарем. Трохи постояла серед пасовиська, і перед нею сів орел.
— Дайте мені одне ягнятко з'їсти, бо я дуже голодний.
— Дам, орле, але маєш понести мене на золоті гори і шовкові трави.
— Добре, пані. Спочатку наїмся, аби мав добру силу.
Орел наївся, узяв пані й полетів у небо. Сів із нею на золотих горах і шовкових травах та й застерігає:
— Ой, не беріть, пані, багато золота, бо сонце вас розтопить!
А пані як побачила купи золота, то не тямила, що робить. Понабирала золота, куди лише могла. Стала такою грубезною, що як сіла на орла, то він аж присів. Ледве піднявся у повітря. Тут сонце пригріло, і пані стала танути — скоро скапала, як свічка.
Орел прилетів на пасовисько сам.
Тоді Василько попрощався з орликом, вернувся додому. Полагодив свою стару хатку й почав ґаздувати: купив три овечки, сокиру, обценьки й клевець. І тут нашій казці настає кінець.
Вівчар, пан, його внук та бичок
Був — не був, та кажуть люди, що був, дуже багатий пан-дідич. Мав він плохоумного внука. Нічого той пан не любив, лишень свого внука, і ніяк не міг знайти слуги, який би чогось навчив малого.
Не раз пан привозив слуг, але більше як тиждень ніхто не міг у нього втриматися.
Вже, може, й сотий раз іде пан у далеке село слуги шукати. Бачить: хлопець пасе вівці й співає. Під'їжджає пан ближче, питає:
— Чого, хлопче, співаєш?
— Аби не плакати, пане.
— Чи не пішов би ти до мене на службу?
— Та я на службі — чужі вівці пасу.
— А що тобі платять?
— Та що багач платить? Привезе мамі дров на зиму, а я за це мушу йому ціле літо вівці пасти.
— Я тобі заплачу більше. Сідай зі мною, то хоч щось побачиш. Ти, певне, й міста ще не бачив?
— Не був ще в місті. Але я без маминого дозволу не поїду.
— А де твоя мама?
— В он тій хаті.
Поїхав пан до його матері й каже:
– Ґаздине, пустіть сина на службу. Він буде в мене пасти вівці, телята, з моїм онуком бавитися, а я добре платитиму. Кажете, він за фіру дров літо пастушить?
— Та так.
— Я вам дров привезу не одну фіру та й ще мій слуга нарубає, а сина давайте мені на службу.
Пан нащебетав — жінка повірила й відпустила хлопця.
Привіз дідич його додому й посилає худобу пасти.
— Пане, — каже новий слуга, — буду вам і вівці, і коні, і велику худобу — все буду пасти, але купіть мені сопілку, бо без сопілки я не можу бути пастухом.
— Го-го-го! Чого захотів! Сопілки? Я на сопілки грошей не маю. Йди собі та й по вербах шукай сопілки.
— Та з верби, пане, погана сопілка.
— А що я тобі зроблю?
Не допросився в пана сопілки. Пішов, знайшов ліщину, мучився-мучився — викрутив з неї сопілку. Зробив ще воронки — ой, як виліз на стрих, як заграв! А той панок-онучок прибігає та й каже:
— Чуєш, Іване, навчи мене грати.
— Скажи панові, най моїй матері дров привезе, та й навчу.
Малий побіг, а дідич каже, що не втечуть дрова, хай почекає.
Просить малий навчити.
— Добре, — погодився Іван. — Клади пальчики на воронки, перебирай ними й дуй у сопілку.
Панич дув, перебирав, а музики нема. Мучиться Іван з малим цілий день, а дідич стоїть унизу та й слуха, як слуга вчить його онука. Набридло Іванові та й каже він:
— Хоч ти й дідичів онук, але такий дурний, як той цап на мості. Я би борше корову танцювати навчив, ніж тебе на сопілці грати.
А пан, коли вчув це, підлазить по драбині на стрих та й питає:
— Що ти, Іване, сказав?
— Та кажу, що я би скоріше корову навчив танцювати, ніж вашого онука на сопілці грати.
— А бичка міг би навчити?
— Міг би й бичка.
— Знаєш що, Іване? — каже пан. — В мене є бичок, який має вже два місяці, навчи його танцювати — тобі добре заплачу.
— Ой, пане, ви обіцяли мені за службу платити — досі ще моїй мамі дров не завезли, а вже зима йде.
— Я тобі гроші дам.
— Ви мені, пане, дайте того бичка додому і гроші дайте.
— Бери, Йване, бичка й гроші. Але коли я буду знати, що мій бичок — танцюрист?
— Я прийду й скажу, коли вам їхати по танцюриста.
— Добре.
Взяв Іван гроші, взяв бичка, пригнав додому, потримав до зими, а взимку відвів на ярмарок і продав. Каже матері:
— Будемо класти хату. Я маю гроші, то треба їх у рух пустити.
Побудував Іван хату, але треба чогось і до хати. Приходить навесні до дідича:
— Добрий день, пане!
— Добрий день, Іване! Що там мій бичок робить?
— Го-го-го, пане. Бичок і танцює, і до школи ходить.
— Та що ти кажеш, Іване?
— Те, що чуєте, пане. Треба грошей.
Пан почухався в голову та й дав калитку грошей.
— А як далі буде, Іване?
— Та так буде, пане, що навчиться він читати-писати, а я прийду і скажу, щоби ви приїхали в нього екзамени приймати.
— Добре, Іване.
Іван купив собі поле за ті гроші та й сміється:
— Тепер, мамо, будемо жити, як пани.
Але минув рік — треба йти до пана. Питає дідич:
– Іване, що там мій бичок робить?
— Го-го, пане! Бичок вчиться на суддю. Треба йому на два роги дві шапки, треба четверо чобіт, треба великого плаща, треба вбрання нового — зима йде, пане. Йому соромно в будь-якому вбранні ходити.
Каже пан:
— Го-го-го! Як він мені дорого коштує!
— Але ви, пане, будете мати свого суддю.
— Та добре, добре, Йване.
Дав пан нову калитку грошей.
Минуло три роки. За цей час Іван перебрався з села до міста, купив собі каменицю, оженився — вже жінку попід руку водить. А в тім місті був суддя Бик. Приходить Іван до пана, та й пан питає про свого бичка.
— Поздоровляю вас, пане, — каже Іван. — Він уже не бичок, а суддя Бик. А таки зробився, що й не пізнаєте. Запрошує вас приїхати завтра на сніданок, але до нього, пане, тепер треба стукати в двері.
— Добре, Іване.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі», після закриття браузера.