Читати книгу - "Енн із Шелестких Тополь"

У Мортона Прінгла мені сподобалося більше, хоча цей Мортон не має звички слухати співбесідника. Скаже щось, а доки йому відповідають, він обмірковує свою наступну фразу.

Ще одна пані Прінгл, удова Стівена Прінгла — у Саммерсайді повно вдів, — учора написала мені листа — чемного, люб’язного, отруйного. Міллі одержує забагато домашніх завдань. Міллі — квола дитина, їй не можна перевтомлюватися. Пан Белл НІКОЛИ не давав їй домашніх завдань. Міллі — дуже чутлива дівчинка, яку потрібно РОЗУМІТИ. Пан Белл завжди так добре її розумів! Пані Прінгл не сумнівається, що і я зрозумію Міллі, коли тільки захочу.

Я певна, що пані Прінгл вважає, буцім то через мене в Адама Прінгла сьогодні була кровотеча з носа, і він мусив піти додому. А вчора серед ночі я прокинулася й більше не заснула, бо пригадала, що не поставила крапки над однією „і“ в питанні, яке написала на дошці. Джен Прінгл напевне це помітила, і тепер по всьому клану підуть балачки.

Ребекка Дью каже, що всі Прінгли — окрім хіба старих дам із Кленового Пагорба — запросять мене на вечерю, а потім удаватимуть, що не помічають моєї присутності. Оскільки вони тут „елита“, це означатиме, що від громадського життя в Саммерсайді мене буде усунено. Що ж, подивимося. Битву ще ані виграно, ані програно. Та все це мене дуже смутить. Марно намагатися щось довести упередженим людям. А я ж лишилася така сама, як була в дитинстві — мені нестерпно бачити, що я комусь не подобаюся. Прикро знати, що сім’ї половини моїх учнів ненавидять мене — без жодної моєї в тім вини. НЕСПРАВЕДЛИВІСТЬ — ось що болить мені найбільше. Знову я підкреслюю слова! Але так набагато легше дати раду почуттям.

Проте, коли не зважати на Прінглів, мої учні мені подобаються. Серед них є розумні, завзяті й наполегливі — їм справді хочеться мати освіту. Льюїс Аллен сплачує своїм господарям за кімнату хатньою працею — і нітрохи цього не соромиться. А Софі Сінклер їздить до школи на батьковій старій кобилі, без сідла, щодня шість миль туди й назад. Оце сила волі! І якщо я можу чимось допомогти такій дитині, хіба варто мені перейматися Прінглами? От лише… коли не порозумітися з ними, то й допомогти будь-кому я навряд чи зможу.

Але я страшенно люблю Шелесткі Тополі! Для мене це не просто пансіон — це рідний дім! І мене тут усі люблять, навіть Димко, хоч він часом і висловлює мені несхвалення, демонстративно всідаючись до мене спиною й поглядаючи скоса золотавим оком — чи я усвідомила свою провину? Я намагаюся не гладити його в присутності Ребекки Дью, бо її це невимовно дратує. Удень він — спокійний, домашній, замислений кіт, зате вночі геть дичавіє. Ребекка пояснює це тим, що на ніч його замикають удома. Вона страшенно сердиться, що мусить вечорами стояти на заднім подвір’ї й гукати його. Каже, що з неї, мабуть, усі сусіди глузують. Але вона так гучно й розкотисто кричить оте своє „Киць-киць-КИЦЬ!“, що серед ночі це й справді, напевно, чути по всьому місту. У вдів буде істерика, якщо Димко не з’явиться додому ночувати. „Ніхто не знає, що я пережила через Цього Кота… жодна душа!“ — запевняє мене Ребекка Дью.

Моїм взаєминам із вдовами час іде тільки на користь — вони мені щодня більше подобаються. Тітонька Кейт уважає романи негідним читанням, проте каже, що не буде порпатися в моїх книжках. Тітонька Четті любить романи — тайкома приносить їх із бібліотеки й тримає в „схованці“, разом з колодою карт для пасьянсу та іншими речами, яких не хоче показувати тітоньці Кейт. „Схованку“ тітонька Четті влаштувала в сидінні стільця, і ніхто, крім неї самої, не знає, що це не звичайний стілець. Мені вона показала її — підозрюю, тому, що дуже сподівається на мою допомогу в постачанні книжок. Хоча в Шелестких Тополях нема потреби облаштовувати жодні „схованки“ — я ще не бачила будинку з такою кількістю найрізноманітніших таємних буфетиків.

Утім, Ребекка Дью не дозволяє їм лишатися таємними, запекло звільняючи їх від усякого мотлоху. „Дім сам себе прибирати не буде“, — трагічним тоном стверджує вона, щойно котрась із удів надумає протестувати. Роман чи колоду карт вона напевне викинула б одразу, без найменших вагань. І те, й інше жахає її святобливу душу. Ребекка Дью переконана, що карти — це забавки диявола, а романи ще гірші. Усе її читання, окрім Біблії, становить лише колонка світської хроніки в монреальській „Гардіан“. Вона любить розмірковувати над дописами про будинки, умеблювання й розваги мільйонерів.

— Уявіть собі, панно Ширлі — митися в золотій ванні! — зітхнула вона якось.

Та загалом Ребекка Дью — просто диво. Знайшла десь таке зручне старовинне крісло, оббите вилинялою парчею — достоту, як я люблю — і каже: „Це ВАШЕ крісло. Воно стоятиме тут для ВАС“. І не дає Димкові в ньому спати, щоб на моїй спідниці не лишалося котячих шерстинок, а Прінгли не мали зайвих підстав для зловтіхи.

Усіх трьох дуже зацікавила моя каблучка з перлами — та пов’язана з нею історія. Тітонька Кейт показала мені свій дошлюбний перстеник із бірюзою (тепер він став їй замалий, тож вона його більше не носить). А сердешна тітонька Четті зі слізьми в очах розповіла, що в неї такого перстеника ніколи й не було, бо її чоловік уважав це „марницею“. Ми говорили з нею про це, доки вона сиділа в моїй кімнаті з масочкою із маслянки на обличчі. Вона щодня робить собі таку масочку, щоб уникнути зморщок, проте взяла з мене слово, що я нікому не зраджу її таємниці, бо цього нізащо не має знати тітонька Кейт.

— Вона скаже, що це сміховинне марнославство для мого віку. А Ребекка Дью, очевидно, уважає, що християнка не повинна й намагатися бути вродливою. Досі я робила це ночами в кухні, коли Кейт засинала, та повсякчас боялася, що мене заскочить Ребекка. У неї слух, як у кицьки — навіть уві сні. Якби ви дозволили мені щодня приходити сюди… дякую, дякую вам, дорогенька.

Я дещо дізналася про сусідів із Ялинового Затінку. Пані Кемпбелл (у дівоцтві теж Прінгл!) вісімдесят років. Я ще її не бачила, але з того, що про неї кажуть, вона здається мені такою непривітною. Її покоївку, Марту Монкман, майже