Читати книгу - "Габрієла"

Такі ось події відбувалися в Ільєусі того 1925 року, коли земля, удобрена жертвами й кров'ю, зеленіла посівами, коли зростали достатки, коли у всьому відчувався прогрес і місто змінювало свій вигляд.

Прагнення до кровопролиття було такою невід'ємною рисою в характерах ільєусців, що навіть араб Насіб, забувши про власні прикрощі, заподіяні йому раптовим від'їздом Філомени, гаряче взявся коментувати це вбивство.

Змінювалося обличчя міста, прокладалися нові вулиці, імпортувалися автомобілі, будувалися хмарочоси, ставали до ладу автомагістралі, створювалися клуби, розросталися редакції газет — Ільєус ставав невпізнанним. Але набагато повільніше змінювалися звички і звичаї людей. Так буває, очевидно, у будь-якому суспільстві.

ЧАСТИНА ПЕРША

Пригоди і знегоди добропорядного бразильця (сірійського походження) в місті Ільєусі у 1925 році (в часи, коли цвіло какао і розквітав прогрес), з любов'ю, вбивствами, бенкетами, багатоплановою панорамою народження Христа, різними історіями на будь-який смак — з далекого минулого чванливих дворян і простого люду, а також з недавнього минулого заможних плантаторів і славнозвісних бандитів, із самотністю і зітханнями, бажаннями і помстою, з ненавистю і прагненнями, дощами, сонцем і місячним світлом, залізними законами, політичними маневрами, хвилюючими проблемами гавані, з фокусником, балериною, чудом та іншим чародійством,

АБО

БРАЗІЛЕЦЬ ІЗ АРАВІЇ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Томління Офензії

(яка з'являється досить рідко, але роль її від цього не применшується)

«В цей рік прогресу стрімколетного…»

(З ільєуської газети за 1925 рік.)

Рондо Офензії

 — Брате, ти мене послухай,

Дон Антоньйо, брате мій…

Офенізія нудьгує

На веранді в гамаці,

Чорна служка упадає

Біля неї цілий день,

Хоче віялом наблизить

Живодайний бриз морський.

Офенізії наснився

З бородою, наче ніч,

Імператор-повелитель.

— Хай мене не величає

Теодоро, наш поет!

І не хочу я дарунків,

Брате мій, від тебе взять:

Сукні, купленої в Ріо,

Шовку чорного мантильї,

Ні корсету, ні намиста,

Навіть мавпи сагуї —

Я не хочу, брате милий,

Дон Антоньйо, брате мій!

Чорне око, блиск чарівний…

(Імператор подививсь!)

Борода, темніша ночі

(То монарха борода!).

— Імператора люблю я,

За дружину хочу стать!

— Сестро мила, ти ж не можеш

За дружину буть йому!

— Хай наложницею стану,

Раз мені судилось так.

— Сестро, сестро!

Рід безчестиш!

Наш порядний, давній рід!

— Так чого ж стоїш ти, брате,

То убий сестру свою!

Буть барону за дружину

А чи графу — ні і ні!

І поміщика не хочу,

І не хочу Теодоро —

Віршів слухать сил нема,—

Став давно уже немилий

Діамантів блиск холодний

Для сумних очей моїх!

Лиш один мене він тішить,

Імператор з бородою!

Ти мене послухай, брате,

Дон Антоньйо, брате мій,

Коли раптом він не схоче

Подивитися на мене,

Імператор, мій сеньйор,

Від кохання пломінкого

Тут помру я в гамаці…

Про сонце і дощ з маленьким чудом

Того 1925 року, коли розбрунькувалось кохання мулатки Габрієли і араба Насіба, дощова нора року перевершила всі можливі норми настільки, що плантатори, наче сполоханий табун, бігали по вулицях і, зустрічаючись один з одним, питали тремтячими голосами:

— Коли закінчиться цей страшний суд?

Всі говорили про дощі — адже фазендейро[2] ніколи не доводилось бачити такої сили-силенної води, що день і ніч лилася з неба.

— Ще тиждень — і все загине.

— Увесь урожай…

— Боже ти мій праведний!

Вони розмовляли про урожай, який мав бути цього року дивовижним в порівнянні з минулими роками. А оскільки ціни на какао все зростали — він обіцяв багатство, розвиток, достаток, чималі гроші. Діти полковників[3] поїдуть учитися в найдорожчі коледжі великих міст, нові будинки виростуть на нових вулицях, розкішні меблі можна буде замовляти просто в Ріо; привезуть роялі для аристократичних залів, добре поставлені діла будуть розвиватися, комерція прогресуватиме, напої литимуться річками, жінки сходитимуть з кораблів. У барах і готелях вестиметься велика гра! Прогрес! Зрештою, це та ж сама цивілізація!

Хто б міг подумати, що ці самі дощі, які стали надокучливими і загрозливими, наче потоп, були ще донедавна такими бажаними і необхідними? Кілька місяців тому полковники молитовно підводили очі до неба в пошуках бодай однієї-однісінької хмарки, яка б обіцяла дощ. Розростались плантації какао, простягнувшись через увесь південь Баїйї, і, щоб плоди дозріли, треба було дощу. Хресний хід святого Жорже цього року обернувся в пристрасну колективну обітницю покровителю міста.

Його розкішний паланкін, оздоблений золотом, несли на своїх плечах найпочесніші громадяни міста, найзаможніші плантатори, зодягнені в червоні мантії братства. Це вже само по собі дещо значило, бо «полковники від какао» не відзначались релігійністю, не відвідували церкви і не були прихильниками мес та сповідей, покладаючись в цих справах на жінок із своїх родин.

— Церква — то жіноча справа!

Проте вони радо підтримували прохання єпископа і пасторів про гроші для роботи і розваг, залюбки давали кошти для спорудження монастирської школи на вершині гори Вікторії, Палацу єпархії, школи катехізму, на дні святкування пресвятої Марії, святого Антонія і святого Жоана.

Цього року, замість сидіти в барах і підносити пінисті келихи, всі вони брали участь у процесіях із свічками в руках; занепокоєні і злякані, обіцяли святому Жорже золоті гори за неоціненний дощ. Натовп, що йшов за паланкіном, підхоплював молитви пасторів. Одягнений в ритуальний одяг, з піднесеними в молитві руками і з скорботним виразом на обличчі йшов отець Базіліо, і його дзвінкий голос лунав над натовпом. Вибраний для цього почесного обов'язку за свої видатні заслуги, що всіма визнавалися і цінувались, а також тому, що сам був господарем чималих плантацій і не менше від інших цікавився втручанням господа в земні справи, — отець Базіліо молився з подвоєною енергією і запопадливістю.

Старих дів, що зібралися навколо ікони святої Марії Магдалини, взятої напередодні в церкві святого Себастьяна з нагоди урочистої молитви, охопив екстаз, коли вони побачили щиру стурбованість пастора Базіліо, такого урівноваженого й незрушного під час звичайної молитви і байдужого в час оповіді, чого аж ніяк не можна було сказати, приміром, про отця Сесіліо.

Лунав дужий, схвильований голос падре, супроводжуваний надломленими голосами старих дів; злагоджено гримів хор полковників, їхніх дружин, синів і дочок, комерсантів, експортерів, робітників, що прибули на свято, вантажників, моряків і рибалок, жінок легкої поведінки, професійних гравців і нероб, хлопчаків із духовних шкіл, дівчат з маріанської конгрегації. Молитва злітала в прозоре, безхмарне небо, де, немов розпечена куля, немилосердно палало