Читати книгу - "Покров"

Дорошиха віджбурнула батіг. Підійшла до недвижного Савка, одним пальцем припідняла повіко набряклого ока.

— Живий?…

— Не знайти вам їх… — прошепотів Савко кривавим ротом.

- Їх?! — вирячила очі Дорошівна, учепилася в Савка, та сивовусий і тут не схибив — віддав Богові душу прямо в хазяйчиних руках.

З неспокійним серцем Перпетуя дісталася маєтку під Катеринославом за тиждень. Усе біля віконця стояла — виглядала янгола свого. За два місяці дізналася про смерть Дороша зі старої газети: лікар Алоїз Вернер, що його зазвичай кликали до Гнатика і старого Самійла, поцупив «Чернігівські губернські відомості» в шинку в подорожнього з Ніжина, перечитав і привіз Перпетуїній служниці Дарці, щоби та вчилася читати.

— Не відпустили… — прошепотіла Перпетуя.

Хитнулася, та не впала. За Гнатика очима вчепилася: треба встояти… У чорне вбралася: три справи в серці — синок малий, Самійло старий та молитви за упокій душі янгола доброго Яреми Петріва Дороша. Місцевого панства, що воно з цікавості напрошувалося до нової сусідки в гості, не приймала, усі запрошення відхиляла — через те й зажила слави зарозумілого стерва.

— Ані на йоту ви не праві, шановне панство! — захищав Перпетую лікар Алоїз Вернер. — Перпетуя Марківна — сама чарівність… Над сином птахою літає, старому чоловікові повагу й турботу виказує: завжди Самійло Андрійович у чистому спідньому, щоки поголені, нігті, вибачаюся, суконцем відполіровані. А вже яка набожна!

То так. Для Божих людей сірих, прочан, що рухалися від одних святих місць до інших, Перпетуя дверей ніколи не зачиняла. Деякі хитруваті богомольці по кілька місяців у маєтку набожної хазяйки від’їдалися, платили за те неймовірними оповідками про дива Божі.

Отак однієї зимової сніжної ночі й прибило до маєтку під Катеринославом худу темну бабу — хрест на грудях, торбина за плечима, лахміття висить, не гріє, крізь дірки благенької хустки скуйовджене сиве волосся стирчить. А зуби міцні, здорові — всі до одного в роті.

— Пустіть, Христа ради, переночувати…

— Звідки ви і куди в таку негоду злу? — Перпетуя всадовила старицю на лаву біля комина, власноруч подавала гарячий чай із кренделиками.

— Обітницю дала… Пішки дійти до чудодійного джерела Казанської Божої Матері під Самарою, — мовила баба. — Води святої наберу і з нею в Оптину Пустинь подибаю. Маю почути мудре слово старця Оптинського ієросхимонаха Макарія…

— Хай вас Господь береже, Божа людино. Не відмовте в милості — одпочиньте у нас, поки сніг зійде, сил наберіться, щоби вистачило снаги до святих місць дійти.

— Як сніг зійде, добра пані, маю вже до землянки своєї під Дорошівкою повернутися — зілля-квіти збирати на поміч добрим людям.

Перпетуя завмерла. Глянула на бабу тоскно — сльоза забриніла, покотилася.

— То ви, Божа людино, і хазяїна Дорошівки знали? Ярему Петровича…

Баба сьорбнула чаю, головою хитнула.

— Вартувала біля бідолашного, коли душа його із земним життям прощалася.

Перпетуя задихнулася, ноги не тримають — опустилася на лаву поряд із бабою.

— Бідолашний, кажете… — до стариці подалася, руки кістлявої торкнулася. — Не відмовте в милості… Повідайте! У муках Ярема Петрович помирали чи легко відійшли?…

— З вашим ім’ям на вустах світ грішний покинув, — мовила стара.

Перпетуїні сині очі враз стали великими, здивованими.

— Знаєте мене? — відсахнулася.

— Я, милість ваша, багато чого знаю… Як серце пана Дороша до вас любов’ю грішною сходило… Як дружина його вінчана відшукати вас і досі сподівається, аби помститися за ганьбу свою, — замовкла, до чаю приклалася. — Не мордуйтеся… — додала. — Не стане їй сил вам зашкодити.

Перпетуя затулила лице рученятами, заплакала.

— Я в усьому винувата, — крізь сльози. — Серцю довірилася, забула заповіді Божі, от Господь і покарав… Та чому не мене?! Чому його — янгола мого доброго…

— Дорошівна надто благала. Богу кланялася, а чорт почув.

Перпетуя і плакати забула. На стару приголомшено блимнула:

— Дружина Яремі Петровичу смерті просила?

Баба закивала.

— На одрі смертному дуже через те побивався… Усе хотів рід свій… нащадків захистити від прокльонів Дорошівни.

— Та як би зміг?!

- Є засіб… Хто предків своїх до сьомого коліна згадає поіменно, захисту їхнього попросить, того рід на сім колін наперед не зурочити. А пан Дорош…

— Зумів?…

Баба захитала головою скорботно — ні, ні…

— Сто двадцять п’ять предків до сьомого коліна згадав. Останнє ім’я назвати лишилося, сто двадцять шосте… Та змість нього прошепотіли пан Дорош: «Перпетуя…» І відійшли…

Тихо стало. Дрова в комині, й ті заніміли. Перпетуя притисла ручки до грудей, глянула на бабу розгублено.

— Скажіть, Божа людино… Чи можна мені замість Яреми Петровича… предків його благати рід Дорошів урятувати від прокльонів і злого умислу людського?

— Бач, куди ви замахнулися, добра пані! — сумно усміхнулася баба. — Як комар на дуба… Не взнати вам коріння Дорошевого, а якби й промовили імена всіх предків його до сьомого коліна, то й тоді би Бог не допоміг. Свої гріхи в Господа відмолюйте, не чужі…

— Що ж із Гнатиком стане?

— Моліться! Бог почує. А як не почує, то рід Дорошів лише в сьомому коліні згине.

Перпетуя рученята в кулачки стисла, почервоніла.

— Не можна! Не можна, щоби через нашу любов грішну та через прокльони дружини зрадженої славний рід Дорошів згас!

— Запізно бідкатися… Що робили, за те й відповідайте, добра пані. Прийміть зі смиренням.

— Не за себе душа болить. За прийдешніх, ще ненароджених… Невже й найменшої надії не лишилося, що знесиляться прокльони?

— Нам того не взнати. Кожна нова жива душа з роду Дорошів свій скарб у те діло покладе: гідне життя проживе — додасть нащадкам сили. Підлим лисом крутитиметься — забере у синів- онуків снагу. А бабця моя химородниця колись бубоніли: «Розвіється прокльон, як за сім колін у роду станеться те, чого бути не може».

— Це ж що?

— Не відаю, добра пані. Та за сім колін, як дива не стане, обірветься рід Дорошів.

— За сім колін… Це ж коли?

— Років за сто сімдесят, — мовила Кривошиїха. — У дві тисячі тринадцятому від Різдва Христового… Чи ще пізніше…

Тої ночі не стулила очей Перпетуя. Побивалася-бідкалася — ніяк умислити не могла, що ж зробити, аби нащадки Дорошеві й за двісті років молитви її сердечні во спасіння розчули. Вдивлялася в ніч, як у прийдешнє: як ви там, дітоньки?… А перед очі — чорне горе хмарою, наче тим бідним нащадкам Дорошевим день у день, рік у рік самі мордування на роду написані, а винні вони, грішні, - Ярема і Перпетуя.

— Обітницю даю тобі, святий Боже, — зашепотіла затято, — віднині й до скону відмовитися від усього мирського. Нема чого більш жадати! Найдорогоцінніше маю — любов,