Читати книгу - "Дажбожа криниця"

Жінка не має права заходити до Перунового Гаю. Такий древній покон. Але я хотіла побачити його ще раз…Святослава. Межимир не підпускав нікого до роботи, аби не зурочили. Лише мій батько видів Образ та ще двоє — троє. А тепер він взагалі недоступний.

Вночі я вийшла з дому і пішла до Дніпра. Скрадалася берегом, наче злодійка. Як пройшла повз озброєну варту — не пам'ятаю. Мабуть і справді — змилувався Перун.

Не любить Блискавиця будованих храмів. Дубові гаї є Його пристанищем. На галяві, посеред Гаю, жертовник. І — Він…

Межимир, видко, теж любив Святослава. Його всі любили. Батько оповідав, як говорив князь перед боєм, що треба перемогти або вмерти, бо мертві не знають сорому поразки. І батько, і Межимир вважали б за честь померти поруч з ним. Я теж… Я більше не боялась, що мене піймають.

Схожість була разючою. Я опустилась на коліна.

— Ось ви і повернулись, — прошепотіла, — мій коханий воїне… Як там, в чертогах Перунових?

Він навіть усміхався під довгим вусом. Зазвичай Перун суворий, а тут… Яскраво палали виставлені вогняним хрестом смолоскипи. Мій коханий стояв посеред вогню, спираючись на батьків меч. Справжнє, сталеве лезо, мережане древнім письмом, сяяло рожевим блиском. В лівиці — громове колесо. Чуб та вуса виблискували золотом, а сині сапфіри, вставлені в очниці, палахкотіли живим полум'ям.

Я вийняла ножа. До Бога не можна йти без пожертви. Що могла дати Перуну я? Чого варте дівоче життя перед ликом Блискавиці? Чого варта моя кров, яку не можна пролити в бою?

Не зводячи очей з милого обличчя, я надрізала руку, і кров почала скрапувати до жертовної чаші. У батька було кільканадцять білих одмітин. По числу прожитих літ. Чоловікам вільно заходити до Гаю… Вільно приносити жертви. Вільно вмирати під гомін порогів… Спали мене на місці, Блискавице, я втомилася чекати!

— Дівчино, що ти тут робиш?

За мною стояв Перунів воїн. Невиразна тінь опісля сліпучого вогняного блиску.

— Ти що, божевільна? Як ти пройшла повз варту? Тебе ж уб'ють!

Він схопив мене за плече і добряче струсонув.

— Відповідай, шалена! Леле, сюди йдуть!

Вояк потягнув мене в бік Славути. Річковий вітер вдарив в лице. З Гаю почувся гомін.

— О, Володарю Блискавиць, — пробурмотів Перунич, — пробач цій дурепі, та й мені теж!

Він швидко тягнув мене до урвища, ввесь час підганяючи короткими вигуками. Я бо ледве пересувала ноги, квола та збайдужіла.

— Плавати вмієш? Відповідай!

Його голос долинав до мене наче здалеку. Поміж деревами, за нами, замиготіли смолоскипи.

— Ну, помагай, мати-Дано з сином — Славутою!

Воїн штовхнув мене в спину, і я полетіла. Це було незабутнє відчуття, що враз струсонуло з мене заціпеніння. А потім мене обняла холодна вода. Приглушена ударом, я поволі опускалася вниз, в обійми річкових красунь, якими мене лякали в дитинстві.

Він схопив мене за косу і виштовхнув на поверхню.

— Пливи! Пливи, кому кажу!

Це було останнім, що я почула.

Тепло прийшло нізвідки. Потім, через примружені повіки, я побачила вогнище, а в його світлі — свого рятівника.

Він був молодшим жерцем, бо носив чуба по — вояцькому. Сорочку мокру скинув і розвісив її на кущах. На шиї мав оберіг — «громове колесо». Такий же був і в Святослава.

Лице воїн мав гарне. Карбована, хижацька якась врода, не схожа на полянську. Чорний чуб, чорний вус… Очі чорні, як вуглі. Побачив, що отямилась, пирхнув задоволене:

— Хвала Світлим Богам! А то вже думав, що тягнув на собі небіжчицю!

— Де ми?

— На то му березі.

— Та як же я допливла?

— Допливла вона, ая… Дотягнув я тебе на собі, говорю ж… Ти чия?

Я мовчала. Мені було соромно і гидко.

— Чого тобі навріпилось вештатись в Перуновім Гаї поночі? Ге, а ще цілителька!

Я одрухово затулила святинний срібний оберіг: невеличке зображення Богині-матері з руками, піднятими в оберігаючому жесті.

— Слухай, — раптом знизив голос воїн, — ти не Світозара Любомирова?

Не почувши відповіді, озвався знову:

— Певне, так і є! Та, що хотіла все знати… Лихо… Та ж не плач…

Спробував пригорнути, та я почала пручатись. Заговорив швидко:

— Та не бійся, дурна! Я — Ратибор, його охоронець, Святославів… Нас три седмиці було — всі лягли… Окрім мене. Мене витягли з-під мертвих, пораненого. Твій батько і витяг. Дивись…

Схилив виголену голову із слідом страшної рани.

— Клятий печеніжин… Він би мене добив, та князь затулив мене щитом. Це останнє, що я бачив.

— Ти — живий, — ледве вимовила я, — його — нема…

— Сам знаю, що винен, — буркнув Ратибор, — як його ховали — лежав я непритомним, а то б кинувся у вогнище. Вони на нього чекали, каган з ординцями. Саме на нього. На решту не дуже зважали, а ломили на наш стрій. Двадцятеро лягло… Я — зостався… Вірно він говорив, Святослав, що мертві сорому не мають. Тим тяжче живим.

— Пробач… — прошепотіла я.

— Та що вже там… Ти на Образ прийшла подивитись?

— Так… На Образ…

— Мав би здогадатись. Він мені за тебе розповідав. Я бо був до нього найближчий. Чура. Таких, як я, «щитом» звуть. Завдання моє було — князю серце прикривати. І він мені довіряв. Лежимо, було, сідло під головами, а він марить уголос. Тобою. Красиво розказував. Я так не вмію. Віз він тобі дари, але все пропало там, на Хорсиці.

Підвівся на ноги. Сказав:

— Зніми одежу, викрути. Я проведу тебе до перевозу.

І одвернувся обличчям до річки.

З тої осінньої ночі Ратибор почав заходити до нас. Ніби до батька в гості. Батько радів: було з ким поговорити про крицю та згадати Святослава. Мати нашіптувала:

— Світозаро, чого чекаєш? Він до тебе ходить… Мертві не повертаються з Вираю, а живий живе гадає… Чуєш, дівко? Тобі ж уже ось-ось на тридцять поверне.

На Різдво Ратибор прийшов до нас з колядниками. Сказав, що один у Києві, і набридло йому стрічати Коляду у вояцькій хижі. Мати, відпровадивши колядників, запросила його на вечерю. Коли поминали пращурів нашого роду, я ще трималася. Але батько згадав Святослава. І я, сама того од себе не очікуючи, раптом заридала вголос, б'ючись головою об стіл. Ратибор мовчки вийшов. Мати, ранком, знову мені вичитувала. Але я не могла перемогти себе.

З весною посилилась звична вже туга. Ратибор не заглядав зо два місяці. Певно, Перунич забув мене. Врешті, так і треба.

З такими думками збирала кошика на Великдень. «Баби» цього року мені вдалися. Писанки теж. Одну, найгарнішу, списану Перуновими стрілами,