Читати книгу - "Скрут"

Усе було мов уві сні, коли хоч як стараєшся, а не зрушиш із місця; кілька довгих секунд вона силкувалася бігти, але земля примудрилася підставити їй гачкуватий корінь, який бозна-звідки тут узявся. Безгучно роззявляючи рота, дівчинка впала животом у траву, придавила собою Анісу. Бух-х! Бух-х! Бух-х! — наростало ззаду. Бух-х! Бух-х!!

— Мамо! Ма-а-амо!!!

Трава покірно лягала ниць. Стискалися, мов щелепи, дві залізні фаланги. Барабани заревли — й стіна, що звелася назустріч маленькій втікачці, раптом наїжачилася вістрями. Короткі леза мечів забарвилися тьмяним сонячним світлом; хапаючи ротом повітря, дівчинка озирнулася — та, інша стіна, що наздоганяла її, й собі наїжачилася. Нещадно, ні на мить не збиваючись із ритму, падали на землю ноги. Бух-х! Бух-х! Бух-х!

— Ма-а…

Коліна в неї підігнулись, і небо зробилося чорним. Праворуч і ліворуч підіймалися над вершечками трави безокі, байдужі обличчя.

Бух-х!!! Бух!!!

— Ма… мочко…

Пронизливий вереск. Не вереск — істеричне іржання. Вона підняла голову й побачила, як між майже зімкнутими щелепами летить, ледь торкаючись до землі, білий кінь із тонкими, ніби павутинки, ногами. Крицеві зуби стискалися дедалі щільніше, погрожуючи розчавити і його, єдиний шлях, яким іще міг мчати кінь, пролягав через її, ось цієї дівчинки, схилену голову.

— Ма…

Знову знавіснілий кінський вереск. Підкови перед обличчям і…

Земля сіпнулась і ухнула вниз. Востаннє злетіла й упала окута залізом нога. В обличчя вдарив вітер, затріщала стара сукенка, заболіло в грудях, і з кожним ударом копит дедалі дужче; вона замружилася, чекаючи, коли копита розтопчуть її геть, зовсім, на корж, — але копита вицокували внизу, під нею, а вона летіла, і десь осторонь задзвеніла криця й хтось закричав тонко й хрипко, та кричав довго, довго, довго…

Потім вона знепритомніла.

…Темний щербатий стіл пам’ятав і весільні бенкети, й тягар відкритої труни. Тепер на столі лежала майже нова, любовно виткана й не менш ретельно вишита скатертина. Під свічку поставили глиняне коло — щоб сало, стікаючи, не псувало краси.

Дівчинка дивилася на язичок вогню. Язичок чомусь плавав у туманному ореолі — останнім часом нерідко в її очах усе так каламутилося. Траплялось навіть, що над ранок вона прокидалася на мокрому й мати тоді тужно стискала кутики губів, але бабка-травниця сказала, що все минеться. Хвала Небові, жива залишилася — радіти слід…

Дівчинка не чула, що казав батько. Він промовляв довго та врочисто, дівчинка розрізняла тільки раз у раз повторюване «дяка»; потім заговорив він, і дівчинка чула все, від слова до слова.

— У долі довгі руки, — казав він. — Так нею було призначено, щоб я врятував вашу доньку від вірної смерті. Не має значення, хто я, не так важливо, який мій чин і кому я служу — доля сказала своє слово, тепер ми пов’язані міцніше, ніж мати й дитя. Я не прошу у вас винагороди, але дотримуватися приписів долі зобов’язаний. Життя цієї дівчинки тепер моє; віддайте її мені, я берегтиму її як дочку, а коли вона виросте — оженюся на ній. Так буде.

Дівчинка дивилася на полум’я свічки. Все, що було сказане по тому, не збереглося в її пам’яті; перебивали один одного мати й батько, а дівчинка думала про Анісу. Про ляльку Анісу, що залишилася на полі бою.

* * *

…Щільний кокон із сірого липкого павутиння сприяє найщирішим молитвам.

Ігар потрапив до скиту в семирічному віці — й Отець Дізнавач довго тримав його за підборіддя, не дозволяючи відвернути очі й не зводячи свого важкого погляду. Потім пошепки звернувся до Отця Вищепоставленого: «Кручений. Але — може бути».

Спершу його навчили скоблити дощану підлогу й виносити помиї, потім прислуговувати за столом; його вчили слухатися старших, як належить пташеняті, а також того, що «дабат» означає «хай буде так», і якщо сказано «дабат», виходить, нічого змінити не можна… За місяць він уперше побачив Святого Птаха — і нарешті зрозумів, повірив, що залишиться тут навіки. Святий Птах дивився в Ігарову душу, як і Отець Дізнавач, але якщо погляд Дізнавача важко вламувався у святая святих, проникаючи в таємниці й не залишаючи лазівок, то Птах просто все приймав як є. Приймав, розумів і співчував, і начебто промовляв — утішся, пташеня…

Він умів молитися палко, як ніхто інший — Отця Служителя зачарувала ця його відданість, і він наблизив хлопця до себе. Ігар устиг присохнути до нього, такого м’якого та добросердного, коли одного дня Отець Служитель покликав хлопчика в спальню, щоб той допоміг йому вбратись у нічну сорочку.

Про подальше Ігар згадував, укриваючись холодним потом. Він вилетів зі спальні, тремтячий, мов осиковий листок, і назавжди втратив прихильність Отця Служителя…

…Один лишень Святий Птах втішав його завжди й у всьому. Його золота голова була схилена до правого плеча, і в темних очах відбивалися вогники ритуальних свічок; Ігар щосили хотів стати гарним послушником, однак норов у нього…

…Святий Птаху, допоможи нам. Я зрадив тебе, звернувся до Вівтаря; я зняв із себе храмовий знак, ти маєш право відвернутися від мене — благаю, порятуй нас. Усе, що я робив, я робив з однієї тільки… Ілаза, вона…

Сонце прозирнуло в плутанині гілля й обпалило його щоку болісним поцілунком. Ілаза… Цей запах, волосся, вплетене в траву, під оксамитовими губами — зуби, білі, мов порцеляна… Лялька з порцеляновою головою… Звідки — лялька? Ілаза живе в ньому… Вона — його, і як кривдно, якщо… Ні, Святий Птаху, це неможливо… Ми пройшли повз стільки смертей… Порятуй…

Одного разу Отець Дізнавач узяв його із собою до Замку… який виявився не замком зовсім, а просто великим багатим будинком за високою кам’яною огорожею. Біля воріт стояв присадкуватий хлопець із неприємним тягучим поглядом, стояв і креслив по піску кінчиком оголеної шаблі. Ігар зустрівся з ним очима й відразу пригадав усе, що доводилося чути про господиню Замку, а говорили про неї неохоче й пошепки; хлопець пропустив Отця Дізнавача разом із юним послушником, йому велено було впустити їх. На Отця Дізнавача тут чекали, щоб він вийняв із петлі старшу доньку княгині, красуню Аду, яка спорудила у власному будуарі шибеницю та вмерла раніше, ніж сестра її, Ілаза, з’явилася з побажанням доброго ранку.

Тоді Ігар і побачив свою майбутню дружину вперше.

Ілаза не плакала. Вона цілком серйозно зібралася слідом за сестрою — бо ж «однаково як у могилі, то хоч не живцем».

Втім, великий дім не здався Ігарові схожим на могилу. Він зрозумів, про що говорила Ілаза, лише коли побачив господиню — затягнуту в чорний