read-books.club » Бойовики » Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей 📚 - Українською

Читати книгу - "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"

231
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей" автора Ренсом Ріггз. Жанр книги: Бойовики / Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 5 6 7 ... 85
Перейти на сторінку:
свого сідала на кілі перевернутого човна. — Що нам робити, пані директорко? — спитала Клер. — Будь ласка, станьте знову людиною. Прокиньтеся, будь ласка.

Пані Сапсан щось протуркотіла й погладила Клер по голівці крилом. До них підійшла заплакана Оливка.

— Пані Сапсан, ви нам потрібні! Ми загубилися, тут небезпечно, нам хочеться їсти, а в нас не лишилося ні дому, ні друзів, є тільки ми, і ви нам потрібні!

Чорні очі пані Сапсан заблищали, і вона відвернулася, ніби відсторонюючись.

Бронвін опустилася навколішки перед дівчатками.

— Сонечко, вона не може тепер обернутися. Але ми її вилікуємо, я тобі обіцяю.

— Але як? — зажадала знати Оливка. Її запитання відбилося від кам’яних стін, і кожна луна повторила його знову.

Емма підвелася.

— А я вам скажу як. — Усі очі повернулися до неї. — Ми підемо пішки. — Вона промовила це з такою переконаністю в голосі, що я мимоволі здригнувся. — Йтимемо і йтимемо, поки не прийдемо до містечка.

— А якщо міста не буде п’ятдесят кілометрів? — спитав Єнох.

— Тоді ми пройдемо п’ятдесят один кілометр. Але я знаю, що ми збилися з курсу не так далеко.

— А якщо витвори нас помітять з повітря? — поцікавився Г’ю.

— Не помітять. Ми будемо обережні.

— А якщо в містечку нас уже очікують? — спитав Горацій.

— Ми вдамо з себе нормальних. Нас не запідозрять.

— Мені це ніколи добре не вдавалося, — хихотнув Мілард.

— Міларде, а тебе взагалі ніхто не побачить. Ти будеш нашим розвідником, якого ми вишлемо вперед, і таємним постачальником усього необхідного.

— Злодій із мене доволі талановитий, — з певною гордістю погодився він. — Я справдешній майстер мистецтва спритності рук.

— А що буде далі? — кисло поцікавився Єнох. — Нехай ми понаїдаємося й матимемо тепле місце для сну, та все одно будемо як на долоні, відкриті, вразливі, безконтурні… а пані Сапсан, вона… вона досі…

— Ми якось знайдемо контур, — запевнила його Емма. — Для тих, хто знає, що шукає, існують віхи й дороговкази. Та якщо їх нема, ми знайдемо когось схожого на нас, незвичайного побратима, який покаже нам, де найближчий контур. А в тому контурі буде імбрина, і та імбрина зможе надати пані Сапсан допомогу, якої вона потребує.

Таких упевнених у собі зухвальців, як Емма, я не зустрічав ніколи. Усе в ній випромінювало впевненість: те, як вона себе несла, розпрямивши плечі, як міцно стискала губи, коли щось надумувала, як закінчувала кожне речення виразною крапкою і ніколи не знаком питання. Це було заразно, і я був від цього в захваті. А ще мені довелося боротися з собою, щоб придушити раптове бажання її поцілувати, просто на очах у всіх.

Г’ю кахикнув, бджоли роєм повалили у нього з рота і сформували знак питання, що тремтів у повітрі.

— Чому ти така впевнена, чорт забирай? — спитав він.

— Впевнена, і все. — І вона потерла руки, наче цим ставила крапку.

— Ти сказала хорошу промову, щоб усіх надихнути, — озвався Мілард, — і мені дуже не хочеться все псувати, але, наскільки нам усім відомо, пані Сапсан — єдина імбрина, яку ще не схопили. Згадай, що нам казала пані Шилодзьобка: витвори тижнями роблять набіги на контури й викрадають імбрин. Тобто навіть якщо вдасться знайти контур, то з’ясувати, чи там є імбрина, — і чи нема всередині наших ворогів, — ми не зможемо ніяк. Не можемо ж ми просто ходити й стукати в портали контурів і сподіватися, що там не кишить витворами.

— Чи навколо не бродять смертельно голодні порожняки, — докинув Єнох.

— Сподіватися нам не доведеться. — Емма повернулася в мій бік і всміхнулася. — Джейкоб нам скаже.

Я весь похолов.

— Я?

— Ти порожняків відчуваєш на відстані, правда ж? — спитала вона. — Не тільки бачиш.

— Коли вони близько, у мене таке відчуття, наче мене от-от знудить, — зізнався я.

— А наскільки близько вони мають бути? — уточнив Мілард. — Якщо на відстані кількох метрів, то ми будемо в їхньому діапазоні пожирання. Нам треба, щоб ти їх відчував на значно дальшій відстані.

— Я ще не перевіряв, якщо чесно, — сказав я. — Усе це для мене новина.

Єдиний порожняк, з яким я мав справу, — монстр доктора Ґолана Мальтус, потвора, яка вбила мого дідуся, а потім мало не втопила мене в Кернгольмській трясовині. Як далеко він був, коли я вперше відчув, що він мене переслідує, причаївся біля мого будинку в Інґлвуді? Дізнатися тепер було неможливо.

— Однак твій талант можна розвивати, — сказав Мілард. — Здібності дивних трохи схожі на м’язи — що більше ти їх тренуєш, то більші вони ростуть.

— Це маячня! — вигукнув Єнох. — Невже ви всі в такому відчаї, що ладні все поставити на нього? Та він же хлопчисько — м’якотілий нормальний, у нього знань про наш світ — як у зайця хвіст!

— Він не нормальний, — скривилася Емма, наче то була пряма образа. — Він один із нас!

— Туфта і дурня! — загорлав Єнох. — Те, що в його венах тече трохи дивної крові, не робить з нього мого брата. І вже точно не робить його моїм захисником! Ми не знаємо, на що він здатен. Та він, мабуть, відчуття порожняка на відстані п’ятдесяти метрів од кишкових кольок не відрізнить!

— А хіба не він убив одного з них? — нагадала Бронвін. — Встромив межи очі ножиці для стрижки овець! Коли ти востаннє чув про такого молодого дивного, який зробив би щось подібне?

— Такого не було з часів Ейба, — подав голос Г’ю, і за згадки про мого діда всі діти шанобливо замовкли.

— Я чула, він якось прикінчив одного голими руками, — сказала Бронвін.

— А я чув, він убив одного спицею для плетіння і мотузкою, — додав Горацій. — Хоча насправді мені це наснилося, а отже, це точно правда.

— Половина цих історій — небувальщина, і з кожним роком вони стають усе небувалішими, — сказав Єнох. — А той Ейбрахам Портман, якого я знав, ніколи й пальцем не поворухнув, щоб нам допомогти.

— Він був прекрасним дивним! — вигукнула Бронвін. — Відважно воював і вбив безліч порожняків заради нашої справи.

— А ще він утік і покинув нас у тому будинку, як біженців, поки сам волочився за жінками по Америці, зображаючи героя!

— Ти сам не розумієш, що верзеш, — почервоніла від гніву Емма. — Спрощуєш усе. Так не можна.

Єнох знизав плечима.

— Та нехай, тепер усе це не має значення, — сказав він. — Хоч би що ви там думали про Ейба, цей хлопець — не він.

Тієї миті я ненавидів Єноха, проте не міг винити в тому, що він у мені сумнівається. Як могли решта дітей, котрі так впевнено й зріло користувалися своїми здібностями, беззастережно

1 ... 5 6 7 ... 85
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей» жанру - Бойовики / Фентезі:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"