Читати книгу - "Помилка"

Пол зупинився на фотографії, яку він зробив тиждень тому, стежачи за Скоттом, коли той повертався додому з роботи: Скотт сидів на мотоциклі, що зупинився біля світлофора. Суцільний шолом на його голові був трохи зсунутий на потилицю. Стрункий, дужий та виклично-самовпевнений — зовсім як та дорога машина межи його ніг.

Пол захлопнув мобільник і став невідривно дивитися крізь дощ на освітлене вікно над гаражем.

Потім відхилився й узяв з-під заднього сидіння гольфовий кийок Ping-З. Він був замашний і добре відцентрований.

Дивлячись на важкий залізний наконечник розміром з кулак, Пол знав, що йде на відчайдушний крок. Але що накажете робити, коли чужинець вдирається до вашої домівки й забирає те, що вам належить?

«Зараз над усім нависла загроза», — нагадав він собі. Усе, заради чого він так старанно працював, могло тепер прослизнути як пісок крізь пальці.

Раніше треба було думати. Зробити так, щоб цього не сталося. Запобігти. А тепер уже пізно скиглити, і нині всі ці «треба було» та «запобігти» не важать геть нічого, чи не так? Залишалась одна дилема: дозволяти цьому вилупку й далі викидати коники чи не дозволяти?

«Ні, — подумав Пол, вимикаючи запалення. — Є тільки один вихід: треба покласти цьому край».

Дощ періщив по даху його «тойоти». Сховавши мобільник у кишеню, Пол глибоко вдихнув. Повільно, майже церемоніально рішучою рукою в чорній рукавичці він узявся за держак прекрасно відцентрованої ключки.

«Завданнячко не з легких», — міркував він, розчиняючи дверцята авта й виходячи під зливу.

Розділ 10

— І що тепер? — грайливо спитав Скотт, виходячи з душу й натягуючи шкірянку на голий торс.

— А тепер здивуй мене, — сказала я. — Мені подобаються сюрпризи.

Скотт нахилився й узяв мою ліву руку. Потім поцілував мене в те місце, де зазвичай вимірюють пульс, — і в очах у мене затьмарилось.

— Ну як? — спитав він, посміхаючись.

— Непоганий початок, — відповіла я, ледве звівши подих.

— Ти побудь тут, а я поки змотаюся на нічний ринок. У мене скінчився свіжий салат і оливкова олія, — сказав Скотт, підводячись. — Ти ж не проти, щоб я швиденько приготував нам пізню вечерю, еге ж? У мене є просто потрясні телячі відбивні, я купив їх учора на Артур-авеню. Я приготую тобі соус за рецептом моєї матусі. Смакуватиме краще, ніж соус Рао.

«Оце так!» — подумала я, уявивши Скотта у фартуху. Чоловік — і куховаритиме спеціально для мене?

— Навіть якщо не сподобається, однаково — страждатиму, але їстиму, — відповіла я, зголодніло ковтнувши слину.

Скотт розчинив був двері, але раптом зупинився, обернувся й пильно подивився на мене.

— Що? — спитала я. — Передумав куховарити?

— Та ні. Просто я… — почав Скотт і затнувся. — Просто я радий, що в нас сьогодні все так гарно вийшло, Лорін. Я не був певен, що ти наважишся. І радію з того, що ти таки зробила це. Що ми це, нарешті, зробили.

«Клас! — подумала я, посміхнувшись, коли він зачинив за собою двері. І поглянула на збурену вітром річку Гудзон. — Мабуть, Скотт таки мав рацію: живи одним днем. І залишайся вічно молодим. Безтурботним. Може, і я з часом звикну так жити».

Я зиркнула на свій годинник. За першу ночі. Цікаво, де б я зараз ночувала, якби не передумала їхати? У штаті Вірджинія, у тісному номері готелю «Маріотт».

«Вибач, Поле, — подумала я. — Але не забувай: ти перший почав».

Я вирішила йому зателефонувати й відразу з усім розібратися. Момент для з'ясування стосунків був найсприятливіший. Хіба ж Пол не любив шарад?

«От і пограймо в загадки», — поміркувала я й, перекотившись на протилежний бік ліжка, намацала сумочку та витягла з неї телефон.

Розділ 11

«Нарешті! Привіт, Скоттику! — подумав Пол, коли через бокові двері гаража з'явився Скотт Тайєр. — Ходи сюди, мій хлопчику».

Передбачливо вдягнувшись у чорне, Пол сховався під оповитою плющем стіною неподалік гаража. Він знав, що його не буде видно, тим більше що дощ лив ніби з відра.

Побачивши, як Скотт перетнув під'їзну алею та вийшов на вулицю, Пол підняв кийок. Час показати цьому сучому синові, що він зайнявся не тим, чим слід.

До Скотта залишалося десять футів. П'ять.

І раптом — який жах! — звідкись зарепетувала музика! Минула якась мить, перш аніж Пол збагнув, що музика лунала з кишені його куртки. То заграв його мобільник!

«Ні! Тільки не це!» — розпачливо промайнуло в голові Пола, і він мерщій засунув руку в кишеню, щоб прикрутити оту дурнувату пісеньку «Втрачена любов». Як же, в біса, він забув залишити свого мобільника в авті?!

І в той момент, коли Пол похапцем нишпорив у своїй кишені, на нього в темряві з усього розмаху налетів Скотт. Із забитими памороками невдаха Пол гепнувся спиною в багнюку.

А коли підвів очі, то побачив перед собою здивоване обличчя Скотта.

— Ви?! — отетеріло видихнув той, відбуцнувши черевиком кийок для гольфа, що його Пол випустив з рук, коли падав. Потім підняв Пола так, що в того ноги відірвалися від землі, та швиргонув у повітря. Описавши дугу, месник-невдаха верескнув і боляче загатився в щось спиною. То був «дукаті». Від удару мотоцикл перекинувся, зверху на нього впав Пол, і разом вони утворили жалюгідну купу.

— Якби я вас не знав, то міг би подумати, що ви збиралися заподіяти мені шкоду, містере Стілвел, — мовив Скотт, навіть не засапавшись і оком не змигнувши. Потім підняв кийок із землі й повільно наблизився до Пола. — А такою штукою можна завдати серйозної шкоди, — вів далі Скотт, помахуючи кийком, наче погрозливо докоряючи пальцем неслухняній дитині. — Ось давайте покажу, як це робиться.

Розділ 12

Заклякнувши від несподіванки, я дивилась на вулицю перед гаражем, ледь не притискаючись носом до скла.

І не йняла віри баченому. Ні, цього не може бути… Цього просто не повинно бути!

Невже то й справді був Пол?!

Невже вони зі Скоттом дійсно б’ються?!

Я підбігла до вікна, щойно почула, як із тріском на землю впав мотоцикл. І враз заклякла від переляку й несподіванки, не вірячи своїм очам і не в змозі й пальцем поворухнути.

«Звісно, то був Пол», — подумала я й почала розмотувати в пам’яті клубок подій. Яка ж я дурепа! Ми зі Скоттом поводилися вкрай необачно. Обмінялись е-мейлами.

А я навіть занесла Скоттів номер у свій мобільник. Ясна річ, що Пол просто не міг не почати стежити за нами.