Читати книгу - "Мізері"

— Ви завдячуєте мені своїм життям, Поле. Сподіваюся, ви пам’ятатимете про це. Сподіваюся, ви цього не забудете.

І вона пішла.

7

Минула година. Нарешті, якимось чином, ця година минула.

Він лежав у ліжку, стікав потом та заходився дрижаками. Спочатку з іншої кімнати долинали голоси Соколиного Ока та Солоденьких Губ, а потім загомоніли ді-джеї з «Дабл’ю-кей-ар-пі», тієї навіженої радіостанції в Цинциннаті[26]. Їх змінив диктор, який узявся вихваляти ножі «Ґінзу»[27], назвав цифру «вісімсот» та повідомив слухачів із Колорадо, які наразі заходилися слиною від чудового набору ножів «Ґінзу», що оператори перебувають у режимі очікування.

Пол Шелдон також перебував у режимі очікування.

Енні прийшла одразу, як в іншій кімнаті годинник пробив восьму, — з двома пігулками та склянкою води.

Він радо підвівся на ліктях, намагаючись сісти на ліжку.

— Нарешті, два дні тому, я купила вашу нову книжку, — розповіла вона. У склянці дзенькнув лід, і цей звук мало не звів Пола з розуму. — «Дитина Мізері», вона чудова… як і інші. Навіть краще! Найкраща!

— Дякую, — видавив він і відчув, як на чолі виступив піт. — Прошу вас, мої ноги, так боляче…

Енні замріяно усміхнулася:

— Я знала , що вона одружиться з Єном, і, сподіваюся, Джеффрі та Єн врешті-решт знову стануть друзями. Правда? — спитала вона, але одразу ж додала: — Ні, не кажіть! Я сама про все дізнаюся. Не люблю поспішати. Усе одно наступної книжки ще довго чекати.

У його ногах пульсував біль, утворивши міцний залізний корсет навколо паху. Він уже обмацав себе там, унизу, і вирішив, що тазові кістки вціліли, хоча на дотик були якимись дивними та покрученими. А от нижче колін нічого цілого не залишилося. Він навіть дивитися не хотів. Він бачив два викривлені, безформні силуети, що вимальовувалися під ковдрою, і цього було достатньо.

— Будь ласка, міс Вілкс! Так боляче…

— Зви мене Енні. Так мене кличуть усі друзі.

Вона подала йому склянку. Волога збиралася краплями на холодних стінках. Але пігулки Енні не віддавала. Пігулки, що лежали у її руці, були припливом, а вона сама була місяцем, який приносив приплив, який покривав палі водою. Вона піднесла капсули йому до рота, який він одразу жадібно відкрив… а потім раптом прийняла руку.

— Я взяла на себе сміливість зазирнути в ту сумочку. Ти ж не проти?

— Та ні, звісно, ні. Ліки…

Краплі поту на чолі ставали то холодними, то гарячими. Цікаво, він закричить? Він вирішив, що це дуже ймовірно.

— Там був рукопис.

Вона вимовила цю фразу, тримаючи пігулки в правій руці, а потім повільно нахилила долоню, і ліки перекотилися до лівої. Пол не спускав з пігулок очей. Енні продовжувала:

— Він називається «Швидкі автівки». І про Мізері там, очевидно, не йдеться. — Вона кинула на нього трохи несхвальний погляд, але, як і раніше, в ньому читалася любов. Материнська любов.

У неї вихопився смішок:

— Які ж автівки в дев’ятнадцятому столітті, хоч швидкі, хоч які! Я також дозволила собі його трохи погортати… ти ж не проти?

— Будь ласка, — простогнав він, — я не проти, але прошу…

Тепер нахилилася її ліва рука. Пігулки покотилися і неквапливо, з тихим перестуком, упали назад у праву долоню.

— А якщо я його прочитаю? Ти ж не проти, якщо я його прочитаю?

— Ні.

Ноги з потрощеними кістками неначе наповнилися гострими уламками скла.

— Ні, - він видавив щось схоже на усмішку, — звісно, ні.

— Я би ніколи не зробила цього без твого дозволу, — відверто заявила вона, — бо надто сильно поважаю тебе, Поле. Власне кажучи, я тебе люблю.

Раптом вона загрозливо почервоніла. Одна пігулка випала з її руки та покотилася по ковдрі. Пол спробував її упіймати, але Енні його випередила. Він застогнав, але вона цього не помітила, схопила пігулку та знову втупилася порожнім поглядом у вікно.

— Я захоплююсь твоїм розумом і уявою , ось і все, що я мала на увазі.

У відчаї, бо більше нічого не спадало на думку, він вимовив:

— Я знаю. Ти — моя найпалкіша шанувальниця.

Цього разу вона не просто відтанула, вона засяяла .

— Точно! — вигукнула вона. — Саме так! І ти ж не будеш проти, якщо я прочитаю рукопис саме в цьому настрої, на хвилі… шанування ? Навіть беручи до уваги, що інші твої книжки мені подобаються не так, як «Мізері».

— Ні, - відповів він і заплющив очі.

«Ні, хоч накрути з тих сторінок паперових човників, тільки… прошу… я тут скоро сконаю…»

— Ти хороший, — лагідно сказала вона. — Я знала, що ти такий. Я відчуваю це з твоїх книг. Чоловік, який вигадав Мізері Честейн — тобто вигадав, а потім вдихнув у неї життя, — не може бути поганим.

Тої ж миті її пальці опинилися у його роті — несподівані, нахабні, але такі бажані. Він висмоктав з-поміж них пігулки і проковтнув, не встигнувши навіть тремтячою рукою піднести до губ склянку.

— Як дитина мала, — сказала Енні, але він її вже не бачив, бо заплющив очі, з яких почали струменіти сльози, — але хороша. Я стільки всього хочу в тебе спитати… стільки всього хочу дізнатися.

Рипнули пружини — вона підвелася з ліжка.

— Ми з тобою заживемо в щасті та злагоді, - додала вона.

Пол відчув, як серце стиснулося від жаху, але все одно не розплющив очей.

8

Він плив за течією. Вода прибувала, хвилі несли його. В іншій кімнаті працював телевізор, але невдовзі замовк. Інколи бив годинник, і Пол намагався порахувати удари, але все збивався з ліку.

«Парентерально. Через голку. По трубках. У вас на руці лишилися відмітини».

Він підвівся на одному лікті, пошукав вимикач лампи та врешті-решт увімкнув світло. Він подивився на руки і в западинці над ліктем побачив тьмяні синці, що розповзалися пурпуровими та жовтуватими плямами, а посередині кожної запеклася кров від уколу.

Відкинувшись на подушки, він зупинив погляд на стелі й став прислухатися до вітру за вікном. Він застряг у самому серці Скелястих гір, серед зими, і застряг тут із жінкою, в якої не все гаразд із головою, яка годувала його парентерально, поки він лежав без тями, і в якої,