Читати книгу - "Лукавий принц, або Брат короля"

нічого не каже, проте на відміну від септона Євстахія стверджує, що принцеса Раеніра лишалася дівою, бо хотіла зберегти цноту на подарунок коханому. Та коли нарешті вона заходилася спокушати свого «білого лицаря», використовуючи усю засвоєну науку, нажаханий пан Крістон дав їй одкоша. Скоро все стало відомо при дворі — не востаннє завдяки самому Грибочкові. Спершу король Візерис відмовлявся повірити навіть слову розповіді, доки принц Даемон сам не підтвердив, що то все правда. «Віддай дівча мені за дружину» — так він начебто казав братові. — «Хто її тепер візьме, окрім мене?» Та натомість король Візерис вигнав брата геть, наказавши не повертатися до Король-Берега під страхом смерті. (Князь Моц, Правиця Короля, наполягав, щоб принца негайно стратили за зраду, але септон Євстахій нагадав його милості, що найтяжче прокляття богів падає на вбивцю родичів.)

Що до наслідків згаданих вище подій, наступне нам відомо напевне. Даемон Таргарієн повернувся до Порогів і поновив свої змагання за ті голі, змучені морськими буревіями скелі. Майже одночасно року 112-го померли великий маестер Рунцитер і пан Гарольд Вестерлін, Регіментар Королегвардії. Замість пана Гарольда Регіментарем Королегвардії було поставлено пана Крістона Колія. Архімаестри Цитаделі прислали до Червоного Дитинця маестра Мелоса — обійняти посаду великого маестра і накласти на себе його ланцюг разом із обов’язками. В іншому Король-Берег повернувся до звичного легковажного спокою майже на два роки… доки принцеса Раеніра, якій року 113-го виповнилося шістнадцять, не взяла під свою руку власне законне володіння Дракон-Камінь і не вийшла заміж.

Король Візерис разом зі своєю радою клопотався знайти Раенірі належного чоловіка протягом чималого часу ще перед тим, як хтось почав сумніватися у її цнотливості. Вельможні князі та хоробрі лицарі юрмилися навколо неї, наче мушва коло вогню, плекаючи надії на прихильність. Коли року 112-го Раеніра відвідала землі Тризубу, сини князя Бракена та князя Чорноліса побилися за неї у двобої, а наймолодший син дому Фрей зважився на зухвалість прохати її руки (згодом його кликали Фреєм Пришелепком). На заході пан Язон Ланістер та його близнюк пан Тайлан упадали коло принцеси на учті в Кастерлі-на-Скелі. До неї залицялися також сини князя Таллі на Водоплині, князя Тирела у Вирії, князя Дубосерда зі Стародубу, князя Тарлі у Рогошпилі. Не пас задніх і найстарший син Правиці, пан Гарвін Моц. Він був спадкоємцем Гаренголу, мав прізвисько Ламай-Кістки і славу найдужішого в Семицарстві чоловіка. Візерис навіть подейкував про можливий шлюб Раеніри з великим князем дорнійським як спосіб привести Дорн до складу Семицарства.

Королева Алісента мала на думці іншого нареченого для Раеніри — власного старшого сина, принца Аегона, брата у перших самій Раенірі. Але Аегон був малий хлопчина, а принцеса — на десять років старша. Ба гірше: братик і сестра не надто кохалися один у одному. «Тим паче треба звести їх разом у шлюбі» — наполягала королева. Але Візерис не погоджувався. «Хлопчина — рідна кров Алісенти» — казав він князеві Моцу. — «Вона просто хоче посадити його на престол, та й годі.»

Нарешті король і мала рада погодилися, що найкращим вибором буде інший нерідний брат Раеніри — Лаенор Веларіон. Хоча Велика Рада 101-го року заперечила його права на престол, все ж молодий Веларіон залишався онуком світлої та священної пам’яті принца Аемона Таргарієна і праонуком самого Старого Короля; від обох гілок свого родоводу він мав у собі драконову кров. Такий шлюб мав з’єднати і зміцнити королівську гілку роду та повернути Залізному Престолові дружбу Морського Змія і його могутній флот. Висувалося лише одне заперечення: Лаенор Веларіон прожив на світі вже дев’ятнадцять років, але не показав найменшої прихильності до жіночої статі. Натомість, як казали, він оточив себе гарненькими зброєносцями свого віку і надавав перевагу їхньому товариству. Але великий маестер Мелос рішуче відкинув заперечення. «То й що з того?» — дійшли до нас його слова. — «От я не надто полюбляю рибу, та коли її ставлять на стіл, я їм і не вередую.» І зрештою шлюб було ухвалено.

На біду, король і мала рада забули поспитати думки принцеси, а Раеніра виявилася дочкою свого батька, з власними уподобаннями щодо майбутнього чоловіка. Принцеса достатньо знала про Лаенора Веларіона і не мала найменшого бажання йти за нього заміж. Королю вона відповіла: «йому до смаку краще припаде мій зведений брат, ніж я!». (Принцеса завжди ретельно уникала називати синів королеви Алісенти своїми братами — тільки зведеними братами.) Його милість пробував її переконати, благав, лаяв, називав невдячною дочкою, та жодні слова не могли її похитнути… доки король не згадав про спадкоємність престолу. Візерис заявив: що король ухвалив, те король може й відкликати. Принцеса має вийти заміж, як наказано, або спадкоємцем замість неї стане її зведений брат Аегон. На цьому принцеса зламалася. Септон Євстахій твердить, що вона впала до ніг батька і благала його пробачити їй, Грибочок — що плюнула батькові межи очі. Обоє погоджуються, що принцеса таки дала свою згоду на шлюб з Лаенором Веларіоном.

І тут наші джерела знову починають суперечити одне одному. Тієї ж ночі, каже нам септон Євстахій, до опочивальні принцеси прокрався пан Крістон Колій, щоб зізнатися у своєму коханні. Він розказав Раенірі, що винайняв корабель, який чекає у затоці, та благав її тікати разом за вузьке море. Вони могли б побратися у Пентосі, Тироші чи Старому Волантисі, де не правила воля її батька, і всім було байдуже до обітниць лицаря Королегвардії. Майстерність його з мечем та шпичастим телепнем, поза сумнівом, знайшла б йому вигідну службу в якогось торговельного магната. Але Раеніра йому відмовила: нагадала, що має в собі кров дракона і призначена долею для більшого, ніж скніти за морем дружиною пересічного сердюка. До того ж якщо він ладен так легко зневажити обітниці Королегвардії, з якого дива шлюбні обітниці означатимуть для нього щось більше?

Грибочок розповідає нам зовсім інше. У його викладі принцеса Раеніра сама прийшла до пана Крістона, а не він до неї. Вона знайшла його у Башті Білих Мечів, засунула двері, скинула накидку і показалася під нею голісінькою. «Я зберігала цноту для вас» — мовила вона лицареві. — «Візьміть її як доказ мого кохання. Моєму нареченому до неї байдуже, і якщо він дізнається, що я вже не діва, то, можливо, відмовиться від шлюбу.»

Та незважаючи на красу принцеси, пан Крістон лишився глухим до її палких благань, бо був людиною честі й лицарем, вірним обітницям. Присоромлена і розлючена, принцеса загорнулася у накидку