Читати книгу - "Глибоко під водою"

Я намагалася тримати язик за зубами, але коли вони сказали, що вона, ймовірно, впала зі скелі, я просто розлютилася, тому що, звичайно, все було не так. Вона не впала. Вони нічого не розуміють. Це не був якийсь нещасний випадок, вона це зробила сама. Я не маю на увазі, що це так уже важливо зараз, мабуть, що вже ні, але я відчуваю, що всі повинні принаймні визнати правду.

Я сказала їм:

— Вона не впала. Вона стрибнула.

Жінка-детектив тоді давай ставити дурні запитання: чому я так сказала, чи була вона в депресії, чи вона коли-небудь раніше чинила такі спроби, і цей весь час тітка Джулія просто дивилася на мене своїми сумними вицвілими карими очима, наче я якийсь виродок.

Я сказала їм:

— Розумієте, вона була одержима затоном, усім, що там відбувалось, усіма, хто там загинув. Ви це знаєте. Навіть вона знає, — я подивилася на Джулію.

Вона відкрила рота і знову закрила, як риба. Частина мене хотіла сказати їм все, хотіла все їм розтлумачити, але який сенс? Не думаю, що вони здатні зрозуміти.

Шон — детектив Таунсенд, як я повинна звертатися до нього офіційно — почав розпитувати Джулію: коли вона говорила з моєю матір’ю востаннє? Який у неї був тоді душевний стан? Чи щось її турбувало? А тітка Джулія сиділа і брехала.

— Я не розмовляла з нею кілька років, — сказала вона, і обличчя в неї стало яскраво-червоним. — Ми не були близькі.

Вона бачила, що я дивлюся, і розуміла, що я знаю: вона — брехло! І тітка собі далі червоніла й червоніла, а потім спробувала перевести стрілки на мене:

— Чому ти, Ліно, кажеш, що вона стрибнула?

Я довго дивилася на неї, а потім відповіла. Хай знає, що я бачу її наскрізь.

— Мені дивно чути від вас таке запитання, — сказала я. — Хіба не ви казали, що в неї було бажання смерті?

Вона захитала головою і каже:

— Ні-ні, я такого не казала, нічого подібного.

Брехло.

Інший детектив — жінка — почала говорити про те, як у них не було «на цей час жодних доказів, які вказували б на зумисну дію», і що вони не знайшли жодної записки.

Я просто не змогла не розсміятися:

— Ви думаєте, що вона б залишила записку? Моя мати жодної, блядь, записки б лишати не стала. Це було б, ну, так банально.

Джулія кивнула.

— Це… це правда. Я добре уявляю Нел, яка хоче, щоб усі ламали голову й гадали… Вона любила таємниці. І вона б охоче стала сама загадкою і таємницею.

У мене просто руки зачесалися дати їй по голові. Ах ти лошиця, хотіла я сказати, ти тут теж винна!

Жінка-детектив заметушилася, стала всім води наливати, намагалася тицьнути склянку й мені, і я просто не витримала. Я знала, що врешті заплачу, але не збиралася ревти перед ними.

Я натомість пішла до своєї кімнати, зачинилася і заплакала там.

Я загорнулась у шарф і плакала якомога тихіше. Намагалася не піддаватися, не дати собі розвалитися, бо відчувала, що коли вже почну, то не зможу зупинитися.

Я намагалася не пустити до себе ці слова, але вони все крутяться в моїй голові: пробач, пробач, це я винна. Я і далі дивилася на двері кімнати і все знову й знову переживала той момент у неділю ввечері, коли мама прийшла побажати мені на добраніч. Вона сказала: «Незалежно ні від чого, просто знай, як сильно я люблю тебе, Ліно, добре?» Я перевернулася на другий бік і вдягла навушники, але я знала, що вона стоїть там, я відчувала, що вона стоїть і дивиться на мене, це як я відчувала її смуток — і раділа, бо я відчувала, що вона на це заслужила. Я зараз що завгодно б зробила, аби тільки встати, обійняти її і сказати, що я теж її люблю, і що вона взагалі ні в чому не винна, я ніколи не повинна була її винуватити. Якщо вона була в чомусь винна, то і я так само.

Марк

Це був найжаркіший день, принаймні за цей рік, і оскільки на Затоні Утоплениць плавати було з очевидних причин заборонено, Марк пішов купатися вище за течією. Перед будинком Вордів був доволі довгий відтинок, де річка ширшала, вода бігла швидка і студена рудуватим каменистим бережком, а посередині було глибоко і так холодно, що перехоплювало дух і наче обпікало шкіру — від такого холоду людина пирхає і сміється.

От і він уголос розсміявся — вперше за останні кілька місяців. Так само й у воду він занурився також уперше за кілька місяців. Річка для нього із джерела задоволення перетворилася на жахливе місце, але сьогодні все стало, як і колись. Сьогодні вона приносила приємність. Він відчував це, відколи прокинувся — легшим, з яснішою головою, легшими руками й ногами, — що настав чудовий день для купання. Вчора Нел Ебботт знайшли мертвою у воді. А сьогодні був гарний день. Він не так відчував, що з плечей спав тягар, але начебто ті лещата, які стискали його скроні й загрожували його розуму, його життю — врешті розстислися.

До його дому прийшла жінка-поліцейський, дуже молода детектив-констебль із дуже милою, трохи дитячою зовнішністю, і від того йому захотілося сказати їй те, чого казати не слід. Келлі її звали, а прізвище забув. Він запросив її до себе і розповів їй правду. Сказав, що він бачив, як Нел Ебботт вийшла з пабу в неділю ввечері. Він не згадав, що пішов туди спеціально, аби випадково її зустріти, це було неважливо. Сказав, що вони розмовляли, але недовго, бо Нел кудись поспішала.

— Про що ж ви говорили? — спитала його констебль.

— Про її дочку, Ліну, вона моя учениця. У мене була морока з нею в останній чверті — дисципліна, то се, то те. Я у вересні знову їй читатиму англійську — це важливий рік, вона складатиме на атестат — так що я хотів подбати, аби далі не було жодних проблем.

Доволі правдиво.

— Вона сказала, що в неї немає часу, що в неї інші справи.

Теж правда, теж, хоча і не вся. Чи то пак, не нічого, крім правди.

— У неї не було часу, щоб обговорити проблеми своєї дочки в