Читати книгу - "Осінній сезон смертей"

– Газету в це затягати не треба, – казав Чечель комусь на тому боці дроту. – Згоден. Гаразд, пишіть. Хоч президентові. Тільки копію не забудьте нам надіслати. Ніхто з вас не знущається. Заведено так. До побачення!

Він глянув на телефонну трубку, знизав плечима і поклав її на важіль. Тепер надійшла моя черга.

– Відпочив?

– Дякую…

– Догрався?

– Тобто?

– Не вдавай мені тут із себе незайманого, добре? Навіть в офісі вже знають! – Він мав на увазі праве крило нашого поверху, де за броньованими дверима містилися кабінет видавця, юридичний відділ і відділи реклами й реалізації. – Мені, Шкарадо, набридли твої п’яні пригоди! Ось вони в мене де, о! – Ребро його долоні торкнулося гострого борлака. – Чому я весь час мушу витягати тебе з ментівки?!

– А вчора мене самі випустили… Розібралися…

– Розібралися, значить? – Чечель рвучко підвівся, з гуркотом відсунувши від себе стілець. – Знаєш, чим це все могло скінчитися? Працівника газети «Міські новини» звинувачено у зґвалтуванні та вбивстві! Ти хоч думай іноді, що колектив репрезентуєш! У нас і без тебе проблем чимало! Пишемо щодня про злиття уряду з криміналом, і ось вам, будь ласка, – маніяка в колективі пригріли! Я вже мовчу про п’яну бійку взимку на бульварі Шевченка…

– Боронив честь жінки!

– Честь жінки він боронив! П’яна повія надумала ошукати клієнта. Він її за це вирішив трошки побити. Ніхто не втручався. Аж тут шляхетний лицар Шкарада, який повертався з презентації після бенкету, лізе заступатися! А скандал на презентації нового видавництва «Лада»? Ти пам’ятаєш, як назвав директора? До речі, за публікацію нам заплатили. Журналіст лише мав гарно написати.

– Пам’ятаю. А ви пам’ятаєте, що до путчу дев’яносто першого року він був головлітівським цензором і різав геть усе? Між іншим, саме за його доносами авторів двох рукописів посадили за антирадянщину, а шестеро довго не могли влаштуватися на роботу навіть двірниками. Я маю факти, а ми їх досі не оприлюднили. Тепер у нього, бачте, видавництво, що видаватиме європейську класику українською мовою без купюр за триклятущі гранти!

– На прес-конференцію ти з’явився п’яний! Він мав усі підстави викликати міліцію!

– Я випив лише сто п’ятдесят!

– Не важливо, скільки ти тоді випив! Мені, повторюю, набридли ці історії. Все, що сталося вчора, дуже серйозно. Тобі запросто могли пришити справу. Кращого винуватця годі було й шукати… Слідчий мені все пояснив…

– Мудак той слідчий!

– Гаразд, нехай мудак. – Чечель сів на місце, дістав сигарету, закурив. – Ти дорослий чоловік, пишеш добре. Чому я мушу проводити з тобою виховні бесіди? Ми ж не в дитсадку, і я не вихователь.

Я промовчав. Заводитися не хотілося. До того ж із тону начальства я відчував: буря вщухає.

– Що там за історія? – вже спокійніше запитав шеф.

– Яка?

– Ну, з убивством цим… Мені слідчий так нічого й не пояснив…

– А він і мені нічого не пояснив. Я, до речі, думав, що ви знаєте.

– Ні, ми нічого не писали. Повз кримінальну хроніку якось пройшло… Брак інформації…

– Значить, так задумано.

– Угу, задумано. – Шеф, не випускаючи цигарки з пальців, потер скроні, попіл упав на праве плече. – Добре, йди працюй. У Валери там роботи навалом. Справ багато…

Танюха вже сиділа на своєму місці і хвацько стукала по клавіатурі. Зиркнувши на мене, підморгнула по-змовницькому:

– Дістав?

– Ага. Премію.

– Дурень ти. І алкоголік…

– А що гірше?

Танюха поманила мене пальчиком і, коли я нахилився, з серйозним виразом обличчя прошепотіла:

– Алкоголік. Дурень хоч у ліжку старається, пнеться з усієї сили. Хоч якийсь результат є. Алкаші з цього погляду безнадійні.

– Тоді пияцтву – бій! До останнього патрона! – Я підніс угору стиснуту в кулак правицю.

2

– Скажіть, Василь не прийшов іще? Так, дякую… Здоров, це я!

– Добрий день. Ви – це хто?

– Багатий буду, Василю! Шкарада тут.

Тітоньки Коняки не було, коли я повернувся від шефа. Валера дав мені якісь вказівки, сказав, що треба впрягтися в роботу, а то в нього невправка, і теж кудись махнув. Тож я був сам на весь кабінет і міг без зайвих вух поговорити телефоном.

– Правильно я роблю, що таких, як ти, не впізнаю! Будеш багатий, коли пити кинеш. Як почуваєшся?

– Можна подумати, все місто знає…

– Про місто не скажу, не знаю. А от ми, Департамент кримінального розшуку, знаємо більше, ніж дехто думає. Ти куди зник, до речі?

– Та замотався. Справи, справи…

– Ну, ще б пак! Горілку в місті ще не всю випито. І дівок іще не всіх задушено…

– Облиш, добре?

– Це ти облиш.

– Уже не смішно. Отже, маю до тебе справу. Як у тебе з часом?

– Саме тепер? Ну, не знаю… Взагалі-то незабаром у мене обід…

– Пообідаймо разом! Пригощаю. Тільки попереджаю – не за так. Розмова є. За півгодини, о’кей?

– За годинку.

Я скосував оком на годинника. Сьогодні мені треба бути аж у чотирьох місцях. Валерка, гад такий, завалив мене всякою чорною роботою, а сам збирається на виставку пейзажистів, після якої заплановано фуршет. Перший робочий день, а часу нема зовсім.

– Домовилися. Ти з машиною?

– Ну…

– На Ярославовому Валу є тихе місце…

3

У цьому закладі готували лише смажені крильця гаврилівських курчат.

Іншої страви тут принципово не подавали. Хіба що ще пиво. Я замовив дві порції крилець і дві пляшки пива. Василь Книш, один із заступників начальника Департаменту кримінального розшуку України, не уявляє без цього напою свого існування, тоді як я терпіти пива не можу.

Книш з’явився в костюмі й при краватці. Коли б не казенний вираз обличчя, якого він набрав, працюючи в МВС, його можна було б сприйняти за бізнесмена середньої руки чи менеджера середньої ланки.

– У мене обмаль часу. – Він помилувався пінною шапкою на склянці і скуштував напій, неначе справжній гурман.

– У мене теж.

– Який, на хрін, збіг обставин?! – Вася влив у себе вміст склянки, похрумтів крильцем і налив собі ще пива.

– Що про цю справу чути? Там справді псих дівчат душить?

– Засекречена інформація. – Вася знову відсьорбнув пива.

– Чому?

– Тому. Ти ж нашу систему знаєш: під час слідства нічого не розголошуємо. Наче не дурний. Це тільки в американських фільмах знаходять труп чорного бомжа – і нате вам: шериф дає прес-конференцію. Навіщо це тобі тепер? Ти ж уже наче не сидиш на криміналі.

– Ну, як… Я ж