Читати книгу - "Король болю"

class="a">[4], як будували в часи, коли артилерія ще була зовсім слабкою і недієвою. За одним з таких мерлонів Фірлей зупинився і знаком зупинив інших. Потім підкликав до себе Христофа і обережно вказав пальцем на сусідню з ними, дещо нижчу стіну, що знаходилась на першій лінії укріплень. Придивившись, Христоф побачив там величезну рись з вогненними очима, яка нещодавно являлась йому у сні. Втім, ця тварина, справжня чи примарна, знаходилась там не сама. Поряд з нею виднілася жіноча постать в білому. Жінка, присівши навпочіпки, гладила цю велетенську кішку по голові. Без жодного страху чи бодай побоювання... Вони виглядали, мов демонські сестри, що зустрілись вирішити долю довколишніх людських душ.

— Тобі видно, хто це там? — тремтячим голосом перепитав господар замку.

Христоф кивнув. Ясна річ, він упізнав Софію...

— Навряд чи їй знайдеться служба в мене, — продовжив Фірлей, — завтра попрошу вас звідси поїхати...

Розділ II

Авдієнція в Його Величності Сігізмунда II

Спершу ім’я назву я своє, що і ви

Його добре знали...[5]

Гомер. «Одіссея»

З-над Вісли потягнуло прохолодою. Свіжий подих вітру пробивався до напівтемних затхлих покоїв крізь відчинені вікна, плутаючись і тріпочучи в довгих шовкових шторах, мов зграї птахів у сітях. Було досить пізно, але всередині ніхто не запалював свічок.

З глибини кімнати почулося чиєсь болісне зітхання, а потім кволі обережні кроки. Поступово звідти вийшов худий високий чоловік, що з усіх сил намагався триматися рівно. Вдавалося це йому ціною гострого болю в спині. Пройти з одного краю покоїв до іншого було несамовитою мукою. Чоловік ішов повільно, чередуючи кроки так, мовби ноги мав свинцеві. При цьому, послуговувався міцним різьбленим ціпком, що вдарявся час від часу в кам’яну підлогу.

— Доброго вечора, ваша величносте, — простір кімнати прорізав чийсь голос.

Кроки й удари ціпка стихли.

— Хто тут? — стривожено запитав король.

З протилежного кута вийшов невідомий у довгому плащі. Навіть у сутінках можна було розгледіти його моторошне обличчя, що нагадувало обтягнутий шкірою череп. За поясом незнайомець мав шаблю без піхов.

— Я той, з ким зустрічі не оминути, — відповів він.

В сутінках відчулось, як монарх стрепенувся.

— Хто... хто пустив тебе сюди? — кволо вигукнув король, і в голосі його звучало більше відчаю, ніж гніву.

Виходить, найкраща вавельська сторожа із загартованих та відданих вояків не здатна його вберегти.

— Візьміть себе в руки, ваша королівська милосте, — спокійно проговорив гість, — не треба кричати... Тим більше, що в світі не знайдеться такої сили, яка б мене стримала. Ваші охоронці ні в чому не винні.

Король Речі Посполитої Сігізмунд II Август раптом відчув, що цей чоловік дивним чином має над ним владу і будь-що заперечувати йому немає жодного змісту. Монархові навіть здалося, що якби той наказав йому вистрибнути з вежі, то заледве чи король знайшов би сили опиратись наказові.

— Що тобі потрібно? — запитав Сігізмунд Август і тієї ж миті зрозумів, як сильно боїться відповіді.

— Твій час настав, — металевим голосом сказав незнайомець, зробивши до нього широкий упевнений крок.

— Стривай, — благально вимовив король і виставив перед собою руку.

Жест його виглядав слабким і безнадійним, проте гість зупинився. Добру хвилину тривала мовчанка. Очевидно, незнайомець вирішив, що поспішати нікуди і терпляче чекав, доки монарх прийде до тями.

— Можливо, ми домовимось?.. — звівши очі на співрозмовника, майже пошепки промовив Сігізмунд.

Той зайшовся гучним скрипучим реготом.

— Домовимось? — перепитав незнайомець і в голосі його було стільки знущання, що вистачило б на десятьох таких, як Сігізмунд Август, — про що ви хочете зі мною домовитись, ваша королівська милосте?

— Дай мені ще трохи часу, — благально вимовив той.

— Твій час закінчується сьогодні.

— Будь ласка... Невже я не можу прожити бодай на одну добу довше?

— Можеш, — кивнув гість, — але навіщо це тобі? Завтра нічого не зміниться.

— Зміниться. Є одна справа, яку я мушу закінчити.

Біль та розпач пожирали короля, і він вже не міг триматися рівно. Монарх згорбився, важко спершись на свій ціпок. Цей чоловік, від якого досі залежала доля велетенської Речі Посполитої, викликав до себе тільки жаль.

— Мало хто в світі будь-коли торгувався зі смертю, — промовив гість, — а ті нечисленні, хто все ж на це зважувався, потім гірко шкодували і прагнули таки померти у свій час. Але було пізно...

— Отже, це можливо? — з надією запитав Сігізмунд.

— Можливо, але доведеться заплатити жахливу ціну.

— Мені однаково. Я готовий.

— Навіть не почувши, що буде потрібно за це мені?

— Що ж, кажи...

Співрозмовник короля глибоко вдихнув повітря. Воно затрималось на мить десь у його легенях, а потім зі свистом вирвалось назовні. Сігізмунд болісно зойкнув, ніби цим зусиллям у нього вже відібрали частку життя.

— По-перше, за це ти вмреш у страшних муках. Мені потрібен біль...

— Гаразд, — ані хвилини не сумніваючись, відповів монарх, — я згоден.

— Це ще не все, — перебив його гість, — мені мало твоїх тілесних мук. Знай, що за ласку, яку отримаєш від мене, заплатиш не тільки ти.

— Що це означає? — здригнувся король.

— Мені потрібне ще чиєсь життя.

Сігізмунд відчув, як горло його здавив пекучий гнів.

— Будь ти проклятий! — закричав монарх, — невже й краплини жалю не знайдеться в тебе до того, хто тяжко страждає?

— Ні, — урвав той, — не знайдеться...

— Чиє життя ти ще хочеш?

— Я сам вирішу... Ти про це не дізнаєшся. Але неодмінно вмре той, хто вірно тобі служив. Або той, кого ти любиш.

Після сплеску гніву настала слабкість, і король вже не міг триматися на ногах. Сігізмунд важко осунувся на підлогу...

— То що ж, ваша королівська милосте, — іронічно мовив гість, — скасовуємо угоду?

Монарх витер піт, який градом котився з його чола і заливав очі.

— Ні, не скасовуємо, — простогнав він, — мені потрібна ще одна доба... За будь-яку ціну.

Незнайомець раптом більше театрально, аніж учтиво вклонився.

— Як накажете, ваша величносте, — солодкаво і знущально водночас протягнув він, — буде сповнено.

Невідомий зробив крок назад і знову вклонився.

— Буде сповнено! — повторив він вже голосніше.