Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Зазвичай конюший після таких розмов на самоті не мав жодного тягаря на душі, і міг із легкістю дивитися в очі своїм жертвам, та й ті, здавалося, не були в образі на нього. Але сьогодні Вільчек ну ніяк не міг зосередитися на молитві й просто-таки відчував стіну між собою й іконою: усі слова наче верталися до нього й зависали невидимим тягарем у повітрі, не доходячи до Божих вух; а перед очима стояло напівоголене тіло бажаної для нього дівчини. Конюший видав спересердя незрозумілий стогін і вирішив навідати Дарку.
Кухарка Зося поклала дівчину у своїй кімнаті. Дарка лежала на животі, а її спина нагадувала грубо нарізану домашню локшину з великою кількістю помідорів.
— Тс-с-с-с, Яне, не варто, не йди…
— Пані Зосю, ви її самогонкою змастіть або сечею, а потім…
— Знаю, знаю. Травою подорожника відходимо… А от душу її хто залатає?.. — Зося прикро зітхнула.
Вільчек підійшов до Дарки.
— Ти того… не гнівайся на мене, добре? Подобаєшся ти мені, і…
Дарка не дослухала, голосно схлипнула й зайшлася в дрібному плачі, аж локшина на спині заворушилася.
— Кра-а-а-ще б… я… теж померла від чуми, як і всі мої… До них хо-о-очу… Іди, іди звідси-и-и…
Пригнічений конюший зрозумів: шансів на прощення мало; з тим і пішов і до темної ночі завзято вимивав кінські зади, намагаючись забути за роботою прикрий нинішній день. Але, як усім відомо, найгірше забувається саме те, що найбільше хочеться забути…
Франц Салезій любив дорогу: зміна декорацій і плавне похитування карети відволікали його від постійного ниття суглобного болю, і Потоцький по-філософськи виминав у голові новини й події, сплітаючи їх у єдине полотно.
— Хотіли жаби короля, а дістали лелеку, — задумливо промовив шляхтич.
Кароль Сіраковський зі стриманою усмішкою запитально глянув на пана, та той далі заглибився у думки. За своє життя старий Потоцький був свідком злету й падіння кількох королів, і кожному хотів бути вірним, аби лишень король думав за всіх і на благо всіх… Двічі — у 1697–1704 і в 1709–1733 роках — на троні перебував Август ІІ Сильний, який прагнув утворити унітарну саксонсько-польсько-литовську державу. За його правління, до речі, після війни Священної ліги проти Османської імперії до Польщі й відійшли Поділля та частина Правобережної України. Спочатку Август ІІ прихильно ставився до козаків, навіть використав їх під час облоги Риги, а потім сталося, як у приказці: «Як підмур’я кладуть, їсти й пити дають, а як крокви ладять, то чортами платять» — наполіг на виселенні козацьких полків на Лівобережжя. Звільнені території населили поляки… Проте, хоч і називався Сильним, не витримав король натиску своєї домашньої шляхти — «разом і батька легше бити» — і під час шведської окупації під примусом віддав корону Станіславові Лещинському… Петро І розбив шведів — знову Август ІІ зміцнив свої позиції й повернувся на престол. Та сильним себе відчув не тільки він: у країні визріла й загартувалася як політична сила шляхта, і кожен пан бачив себе якщо не королем на троні, то королевичем у сеймі.
Відомий «німий сейм» у 1717 році поставив перед королем вимоги, які той прийняв без жодного заперечення, «нанімо» і які обмежили абсолютну владу монарха: королеві було заборонено тривалий час перебувати в столиці Саксонії Дрездені, а саксонським урядовцям — втручатися у внутрішні справи Польщі; також саксонське військо мало покинути терени Польщі. Здавалося б, ось вона — віват, вікторія! — перемога національної самосвідомості і єдності, що приведе польські землі в економічний і політичний ренесанс. Та кожен магнат мав свій майновий інтерес і пиху, які не дозволяли сейму в унісон голосувати за рух уперед. Лише на рік повернувся на трон Станіслав Лещинський, і за нього Франц Салезій Потоцький навіть боровся під час облоги російськими військами в лютому-липні 1734 року Данцига (Ґданська). Знову відбулася зміна влади — з німецьким смаком і на російських багнетах: Август ІІІ Фрідріх (1696–1763) — курфюрст Саксонський і король Польщі — посів престол завдяки збройній підтримці Прусії й Росії (в останньої, як завжди, були свої інтереси на своїх же, звісно, етнічних землях…).
У Польщі Август ІІІ бував зрідка й навіть мови польської не знав! Цікаво, а чи хотів узагалі-то її знати?.. Сидів у своїй Саксонії й керував, як секс-бомб, чи саксонський кролик, чи просто як люблячий татко, родиною з чотирнадцяти дітей; так і увійшов в історію Польщі — як король, що мав найбільше дітей. Дурне діло не хитре, кохатися — не думу державну думати… Зате в Речі Посполитій були магнати, яких такий король цілком влаштовував: Чарторийські й «Фамілія» — партія їхніх близьких родичів — намагалися проводити вигідні для себе реформи за ваговитої підтримки хитрого й сильного східного сусіда — Російської імперії… Та Франц Салезій завжди відчував біль не тільки від нахрапистого й безцеремонного російського втручання, а й від того, що кожен шляхтич, навіть якщо його стосувалася приказка «шляхтич із Помиєва, пана Віхтя син», від п’ят до останнього волоска на чубку був сповнений амбітної пихи, власних ідей, планів, а все чиєсь, може, і мудріше, через раз посилали до дупи. Такого розлогого тлумачення потребує слово, якому важко одразу знайти однослівний аналог в українській мові — це «гонор». Адже кожен гоноровий шляхтич — «сам собі і швець, і жнець, і на дуду грець», і ні під чию дудку танцювати не буде, ні… Реальна влада в руках магнатів оформилася в змагання між двома таборами — прихильниками реформ і тими, хто вважав «ліберум вето» — право спинити прийняття якогось закону чи постанови лише одним і — о, яка садистська насолода! — своїм власним голосом священним і непорушним… Хіба що дуже, дуже добре заплатять. І
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця галицького Версалю», після закриття браузера.
