Читати книгу - "Ловець повітряних зміїв"

крім нудної історичної літератури, історія ніколи мене особливо не цікавила, тільки романи, епіка, — я почав витрачати на книжки кишенькові гроші. Купував по одній щотижня в книгарні біля Кінопарку, а коли не стало місця на поличках, почав складати їх у картонні коробки.

Звісно, одружитися з поеткою — то одна річ, але зовсім інша — бути батьком сина, який з головою поринає в поезію замість ходити на полювання... Що ж, гадаю, батько не про таке мріяв. Справжні чоловіки не читають поезії і, Боже збав, ніколи не пишуть віршів самі! Справжні чоловіки — справжні хлопці — грають у футбол, точнісінько як баба в юності. Футбол — ось чим чоловіку можна захоплюватися. У 1970-му баба зробив паузу в будівництві сиротинця та полетів на місяць у Тегеран, щоб дивитися по телевізору Чемпіонат світу з футболу (в Афганістані телебачення тоді ще не було). Він записав мене у футбольну команду, щоб спонукати до такого самого захоплення. Однак у футболі я був жалюгідний: цілковитий незграба, завада для команди — завжди перешкоджав вдалому пасу або по-дурному блокував відкритий прохід. Валандався полем на хирлявих ногах, благав дати мені пас, але ніхто не зголошувався. І що дужче я старався, затято розмахуючи руками над головою і попискуючи: «Я відкритий! Я відкритий!» — то відвертіше мене ігнорували. Проте баба не бажав здаватися. Коли стало вже геть очевидно, що я не успадкував ані дрібки його фізичних здібностей, він постановив собі зробити з мене бодай палкого уболівальника. Хоч із цим завданням я ж мусив упоратися, правда? І я вдавав, що мені цікаво, так довго, як тільки міг. Я радів з батьком, коли команда Кабула обіграла команду Кандагара, і люто лаяв рефері, коли той призначив пенальті нашій команді. Але баба відчув брак щирого інтересу і зусиллям волі прийняв невтішний факт: його син ніколи не гратиме у футбол і не стане вболівальником.

Пригадую, якось баба взяв мене на щорічній турнір з бузкаші, який відбувається в перший день весни — у день Новоріччя. Бузкаші була і є національною пристрастю афганців. Щоби перемогти, чапандаз — дуже майстерний вершник, який зазвичай має багатих покровителів, — повинен вихопити в затятих суперників тушу козла чи якоїсь іншої худобини, пронести її через усе поле, летячи галопом, і вкинути в кільце. Тим часом інші чапандази переслідують його і роблять усе можливе: копають, хапають, б’ють батогом, штурхають, — щоби відібрати тушу. Того дня натовп заревів од захвату, коли вершники на полі викрикнули бойові кличі та рвонули по тушу, оповиті хмарою куряви. Земля двигтіла від брязкоту підков. Ми спостерігали за грою з верхніх рядів, вершники промчали повз нас галопом, лаючись і волаючи, з морд їхніх коней летіла піна.

Зненацька баба показав на якогось чоловіка:

— Аміре, бачиш, онде сидить чоловік, оточений людьми?

Авжеж.

— Це — Генрі Кіссинджер[10].

— А-а-а, — тільки й сказав я.

Я не знав, хто такий Генрі Кіссинджер, і міг би запитати. Але тієї миті я з жахом помітив, що один чапандаз випав із сідла і зник у тлумі копит. Його тіло вилетіло з-поміж них, вдарилося об парапет, ніби шматяна лялька, а коли розпашілі супротивники поскакали далі, нарешті перестало котитися. Сіпнулось і відтак завмерло — ноги були зігнуті під неприродним кутом, калюжа крові поволі просякала пісок.

Я заплакав.

Плакав усю дорогу додому. Пригадую, як міцно баба стискав кермо. Стискав і розтискав. Я ніколи не забуду, як баба, мовчки кермуючи, мужньо намагався приховати відразу на обличчі.

Пізніше того ж вечора я проходив повз батьків кабінет і раптом почув, що він розмовляє з Рахімом-ханом. Я притис вухо до дверей.

— ...будь вдячний, що в нього добре здоров’я, — сказав Рахім-хан.

— Авжеж, авжеж. Та він або заривається з головою в ті свої книжки, або тиняється по дому, ніби сновида.

— І що?

— Я був не такий.

Здавалося, баба розгублений, майже злий.

Рахім-хан засміявся:

— Діти — не розмальовки. Їх не можна взяти і розфарбувати улюбленими кольорами.

— Повір мені, — сказав баба, — я був зовсім не такий, і діти, з якими я ріс, теж були геть інші.

— Іноді ти поводишся найбільш егоїстично з-поміж усіх моїх знайомих, — відповів Рахім-хан.

А з-поміж моїх знайомих Рахім-хан був єдиним, хто міг сказати таке бабі.

— Не в цьому річ.

— Певен?

— Певен.

— А в чому тоді?

Я почув, як від вовтузіння баби заскрипіла шкіряна оббивка дивана. Заплющив очі й іще сильніше притис вухо до дверей — і хотів, і не хотів усе почути.

— Інколи я визираю з вікна і бачу, як він грається надворі з сусідськими хлопцями. Бачу, як вони штовхають його, забирають у нього іграшки, то копнуть, то штурхнуть. І він ніколи не дає здачі. Ніколи. Просто... опускає голову і...

— Отже, він не жорстокий, — підсумував Рахім-хан.

— Я не про те, Рахіме, і ти чудово розумієш, — огризнувся баба. — Малому чогось бракує.

— Так, підлості.

— Самозахист — це не підлість. Знаєш, що відбувається щоразу, коли сусідські хлопці дражнять Аміра? За нього заступається Гассан і проганяє їх. Я бачив на власні очі. А коли вони повернулися додому, я спитав: «Звідки в Гассана подряпина на обличчі?». І Амір відповів: «Він упав». Кажу тобі, Рахіме, малому точно чогось бракує.

— Дозволь йому знайти власний шлях, — сказав Рахім-хан.

— І куди ж він приведе? — запитав баба. — Хлопець, який не може захистити себе, рано чи пізно стане чоловіком, який не здатен захистити нікого й нічого.

— Ти, як завжди, надто все спрощуєш.

— Навряд.

— Ти гніваєшся, бо боїшся, що він ніколи не зможе перейняти твій бізнес.

— І хто тут надто все спрощує? — промовив баба. — Слухай, я знаю, що ви з ним ладнаєте, і щасливий за вас. Заздрю, але щасливий. Справді. Йому потрібен хтось... хто його розуміє, тому що, бачить Бог, я — ні. Але щось у Амірі мене непокоїть, і я не можу сформулювати, що саме й чому. Це наче...

Я майже бачив, як він шукає, добирає правильні слова. Баба понизив голос, але я все одно його почув.

— Якби я не бачив на власні очі, як лікар витягнув його з дружини, то нізащо не повірив би, що він — мій син.

Наступного ранку, готуючи мені сніданок, Гассан запитав, що