Читати книгу - "Бенкет круків"

буцімто відмикав усі двері в Цитаделі. Тільки архімейстри мали такі ключі. Вони носили їх при собі або десь ховали, але якби Волгрейв заховав свого, того ключа уже б ніхто більше не побачив. Пейт підібрав ключа й уже був на півдорозі до дверей, коли вирішив повернутися і прихопити ще й срібло. Злодій є злодій, мало він украде чи багато. «Пейт,— закричав один з воронів йому навздогін,— Пейт, Пейт, Пейт».

— Принесли мого дракона? — запитав хлопець у алхіміка.

— А ти приніс те, що потрібно мені?

— Давайте сюди. Хочу побачити.

Пейт не дасть себе надурити.

— Річкова дорога не місце для такого. Ходімо.

Пейт не мав часу роздумувати та зважувати свої шанси. Алхімік уже рушив уперед. Або йти за ним — або втратити і Розі, і дракона вже назавжди. Отож Пейт пішов слідком. На ходу він ковзнув долонею в рукав. Намацав ключа, надійно схованого в кишеньку, яку Пейт сам там пришив. У мейстрів мантії мають повно кишень. Він це з самого малечку знає.

Довелося поквапитися, щоб не відставати від алхіміка з його сягнистим кроком. Подолали провулок, завернули за ріг, перетнули старий Злодійський ринок і перейшли Тандитну вуличку. Нарешті чолов'яга завернув у черговий провулок, ще вужчий за перший.

— Досить,— мовив Пейт.— Нікого немає. Обміняймося тут.

— Як скажеш.

— Хочу отримати свого дракона.

— Певна річ.

Показалася монета. Алхімік перекотив її по кісточках пальців, як того дня, коли їх звела Розі. В ранковому світлі рухливий дракон зблискував, а руки алхіміка відсвічували золотом.

Пейт хапнув монету з його долоні. Золото на дотик було тепле. Пейт підніс монету до рота й куснув, як це часто — він бачив — роблять люди. Якщо по щирості, він гадки не мав, яке золото має бути на смак, але не хотів видатися дурнем.

— А ключ? — увічливо поцікавився алхімік.

Щось змусило Пейта завагатися.

— Вам якась книжка потрібна?

Кажуть, деякі зі старих валірійських сувоїв у замкнених підземеллях — єдині вцілілі у світі примірники.

— Що мені потрібно, тебе не обходить.

— Справді.

«Вже все,— мовив до себе Пейт.— Уперед. Біжи назад у „Перо й кухоль“, збуди Розі поцілунком, скажи їй, що вона тепер належить тобі». Але він чомусь завагався.

— Покажіть мені своє обличчя.

— Як зволиш.

Алхімік скинув каптура.

Чоловік як чоловік, обличчя як обличчя. Молоде, пересічне, з круглими щоками й натяком на борідку. На правій щоці ледь-ледь проступав шрам. Ніс чоловік мав гакуватий, на голові — кучму густого чорного волосся, яке кучерявилося над вухами. Пейту обличчя було геть незнайоме.

— Я вас не знаю.

— Я тебе теж.

— Хто ви?

— Чужинець. Ніхто. Правда.

— А...— Пейту забракло слів. Витягнувши ключа, він уклав його невідомцю в долоню, відчуваючи запаморочення, майже одур. Розі, нагадав він собі.— Що ж, тоді все.

Він уже здолав половину провулку, коли бруківка гойднулася під ногами. «Каміння слизьке й вологе»,— подумав він, але справа була не в тому. Пейт відчував, як у грудях гримотить серце.

— Що відбувається? — зронив він. Ноги стали ватяними.— Не розумію.

— І ніколи не зрозумієш,— сумно промовив голос.

Бруківка стрибнула в обличчя. Пейт хотів гукнути на поміч, але й голос не слухався.

Остання його думка була про Розі.

Пророк

Пророк топив людей на Великій Весі, коли до нього прийшли зі звісткою про смерть короля.

Ранок був похмурий і холодний, а море свинцеве, як небо. Перші троє безстрашно віддали свої життя затонулому богу, а от четвертий виявився нетвердим у вірі й почав опиратися, бо легені вимагали повітря. Стоячи по пояс у бурунистих хвилях, Ейрон ухопив голого хлопця за плечі й, поки той хапав ротом повітря, занурив його голову під воду.

— Май мужність,— сказав він.— Ми приходимо з моря й у море маємо повернутися. Розтули рота й напийся божого благословення. Наповни легені водою, щоб померти й народитися знову. Опиратися марно.

Чи то хлопець нічого не чув, адже голова його була під водою, чи то віра остаточно зрадила йому. Він так несамовито почав буцатися й шарпатися, що Ейрону довелося покликати на допомогу. У воду забрело четверо затонулих, аби притримати поганця під водою.

— Пане боже, іже затонув заради нас,— молився жрець глибоким як море голосом,— нехай народиться з моря Емонд, слуга твій, як народився ти. Благослови його сіллю, благослови його камінням, благослови його крицею.

Нарешті все закінчилося. З рота хлопця вже не вихоплювалися бульбашки, а руки й ноги полишила міць. Долілиць на мілководді плавав Емонд, блідий і холодний і вмиротворений.

Аж тут Мокрочубий зауважив, що до затонулих на рінистому узбережжі приєдналося троє вершників. Ейрон упізнав Спарра, довговидого старого з водянистими очима, чиїм деренчливим голосом у цій частині Великої Весі промовляв закон. Супроводжував його син Стефаріон, а з ним був ще один юнак в облямованому хутром смагло-червоному плащі, зашпиленому на плечі вишуканою застібкою, на якій виднівся чорний із золотом бойовий ріжок дому Гудбразерів. «Один з Ґорольдових синів»,— вирішив жрець з першого погляду. Трьох рослявих синів народила Гудбразерова жінка вже в похилі літа, після дюжини дочок, і подейкували, схожі вони — не розрізнити. Ейрон Мокрочубий і не намагався. Хай хто це — Ґрейдон, Ґормонд чи Ґран, а в жерця на нього часу немає.

Він рикнув коротку команду, й затонулі підхопили мертвого хлопця за руки-ноги й потягнули з води. Жрець вийшов з моря — голий, якщо не рахувати тюленячої пов'язки на стегнах. З укритої сиротами шкіри крапала вода, а він, прохлюпавши на берег, рушив через холодний мокрий пісок і вигладжену морем рінь. Один із затонулих простягнув йому важку домоткану хламиду — пістряву, синьо-сіро-зелену — в барвах моря й затонулого бога. Загорнувшись у хламиду, Ейрон звільнив з-під неї волосся. Чорне й мокре було те волосся; лезо не торкалося його відтоді, як Ейрона воскресив затонулий бог. Воно спадало на плечі, мов подертий, пошарпаний плащ, сягаючи нижче пояса. Ейрон вплітав у нього водорості, так само як і в свою сплутану нестрижену бороду.

Затонулі стали навколо мертвого хлопця, молячись. Норджен зводив і розводив йому руки, а Рус, стоячи навколішках верхи на ньому, тиснув на груди, але обидва миттю відступили перед Ейроном. А той пальцями розтулив хлопцеві холодні вуста й подарував Емонду цілунок життя, і ще раз, і ще раз, допоки