read-books.club » Сучасна проза » Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем 📚 - Українською

Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

232
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем" автора Трумен Капоте. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 5 6 7 ... 157
Перейти на сторінку:
саме кухня вабила мене тоді найбільше, бо в ній, як ніде в домі, було справжнє життя, і Доллі проводила там майже цілі дні, балакаючи зі своєю подругою Кетрін Крік. Ще малою дівчинкою-сиротою Кетрін Крік найнялася за служницю до містера Урії Телбоу, і вона й обидві сестри Телбоу росли разом на старій фермі, там, де тепер залізнична станція. Доллі вона називала «серденьком», а Віріну — тільки «отією-от». Мешкала Кетрін на задньому дворі, у критій сріблястою бляхою хатині, що стояла серед соняшників та шпалер лімської квасолі. Вона видавала себе за індіанку, на що люди здебільшого тільки підморгували, бо шкіра в неї була темна, як у африканського бога. А втім, хто зна, може, воно було й так, бо вбиралася вона, як справжня індіанка. На шиї завжди носила бірюзове намисто, а рум’янилася так густо, що аж глянути страх, і щоки її палали, наче незгасні стоп-сигнали. Зуби в неї через один повипадали, і в дірки вона напихувала вати. Віріна не раз казала їй:

— Хай тобі абищо, Кетрін. Ти ж слова до пуття вимовити не можеш. Пішла б до дока Крокера, нехай би поставив тобі хоч сякі-такі зуби!

Зрозуміти, що каже Кетрін, було таки справді важко; лише Доллі могла доладно тлумачити невиразне шамкотіння своєї подруги. Та Кетрін більшого й не треба було: вони ж із Доллі не розлучались і завжди могли порозумітися. Притуливши вухо до сволока на горищі, я часто дослухався до невиразних і через те особливо цікавих звуків їхньої розмови, що, мов густа живиця, точилися крізь старе дерево.

Щоб дістатися на горище, треба було вилізти на драбину в білизняній коморі, стеля якої правила за ляду. Одного дня, ступивши на перший щабель, я побачив, що та ляда відчинена, а прислухавшись, почув нагорі ледь чутне мелодійне муркотіння, як ото буває, коли маленьке дівча наспівує щось собі під ніс, граючись на самоті. Я хотів був повернути назад, але в цю мить муркотіння змовкло і хтось запитав:

— Це ти, Кетрін?

— Ні, це я, Коллін,— відповів я і вистромив голову на горище.

Обличчя Доллі — велика біла сніжинка — вперше за весь час не розтануло в напівтемряві.

— То ось куди ти ходиш... А ми дивувалися...— мовила вона стиха, і голос її прошелестів, мов цигарковий папір, її очі виказували якийсь особливий дар: вони були ясні, прозорі й відсвічували зеленим, наче м’ятне желе. Дивлячись на мене в присмерку горища, ті очі немовби боязко визнавали, що я не замишляю нічого лихого.— Виходить, ти граєшся тут... на горищі? Я казала Віріні, що ти почуватимеш себе самотнім.— Нахилившись над барильцем, вона шукала чогось на дні.— Слухай-но, допоміг би ти мені. Заглянь в оте друге барильце. Я шукаю кораловий замок і торбинку з різноколірними камінцями. Гадаю, Кетрін має сподобатись мій подарунок — акваріум із золотими рибками, правда ж? На день народження. Колись ми тримали тропічних рибок, та вони, бісенята, поїли одна одну. Але я добре пам’ятаю, як ми їх купували, їздили аж до Брутона, за шістдесят миль. Доти я ніколи не виїжджала за шістдесят миль звідси, та й не знаю, чи ще колись виїду... Ага, осьде він, той замок.

Невдовзі я знайшов і камінці; вони скидалися на кукурудзяні зерна чи на льодяники, і, подаючи їй торбинку, я сказав:

— Ось вам цукерки.

— Дякую,— відказала вона.— Я дуже люблю цукерки, хоч би вони й були на смак камінцями.

Ми скоро заприязнилися — Доллі, Кетрін і я. Мені було одинадцять, потім минуло шістнадцять. Та хоч нічим особливим я тоді не відзначався, ті роки приємно згадувати.

Я ніколи не приводив нікого з собою в дім, та й не хотів цього робити. Одного разу я запросив до кіно знайому дівчину, і, коли ми поверталися, вона спитала, чи не можна зайти до нас попити води. Якби я вірив, що вона справді хоче пити, то напевне погодився б; але я розумів, що вона прикидається, аби тільки заглянути в наш дім,— всім у містечку цього хотілося,— отож і сказав їй: нехай, мовляв, потерпить до свого дому. А вона мені відказала на те:

— Всі в окрузі знають, що Доллі Телбоу несповна розуму, то й ти такий самий.

Мені та дівчина подобалась, але я все одно штурхонув її, і вона пообіцяла: ну стривай, брат дасть тобі чосу. Що він і зробив: у мене коло кутика рота й досі видно рубець — слід удару пляшкою від кока-коли.

Я знаю: багато хто в містечку казав, що Доллі — то Вірінин тяжкий хрест, а ще казали, ніби в будинку на Телбоу-лейн діється таке, що й не придумаєш, навіть якби хотів. Можливо, так воно й було. Та все одно ті роки приємно згадувати.

Взимку, щоразу як я повертався зі школи, Кетрін мерщій відкривала банку варення, Доллі ставила на вогонь великий кавник, а в духовку — лист з коржиками, і коли вона відчиняла духовку, звідти линув гарячий дух ванілі, бо Доллі жила на самих солодощах і завжди пекла чи то солодкий пиріг, чи то кекс із родзинками, чи якесь інше печиво або ж варила тягучки. Городини вона й до рота не брала, а з м’ясного визнавала лише курячий мозок — таку собі горошинку, що тане в роті раніше, ніж її розкуштуєш. У кухні топилося в плиті й каміні, і там було тепло, як у корови під язиком. Найбільше, що могла заподіяти зима,— це обморозити своїм голубуватим крижаним подихом віконні шиби. Коли б якомусь чарівникові заманулося зробити мені подарунок, нехай би він дав мені пляшку, повну звуків тієї кухні — веселого сміху та палахкотіння вогню; пляшку, повну її масляно-ванільних солодких пахощів, хоч від Кетрін, правду кажучи, пахло, наче від льохи навесні. Наша кухня більше скидалася на затишну вітальню: там стояли крісла-гойдалки, підлогу вкривав м’який плетений килимок, на стінах рядочками висіли зображення кошенят, що їх дуже полюбляла Доллі; у вазоні цвіла герань — усе цвіла та цвіла цілий рік,— а в акваріумі на покритому клейонкою столі плавали золоті рибки Кетрін, повагом проносячи свої пишні хвости крізь брами коралового замку. Часом ми складали мозаїчні картинки-крутиголовки, поділивши між собою їх складники, і Кетрін нишком ховала наші з Доллі частинки, коли їй

1 ... 5 6 7 ... 157
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"