Читати книгу - "Вибрані романи"

цей мій роман, можуть сприяти його популяризації. Не здобув такої слави й жоден інший із моїх творів. Тому що вони надто національні? Але ж мій «Мир під час війни» був перекладений німецькою й чеською мовами. Річ у тому, що фантазія й трагікомедія мого «Туману» — це те, що насамперед озивається до людини індивідуальної, яка є найбільш універсальною, до людини в її найзагальнішому розумінні, до людини, яка стоїть поза класами, кастами, соціальними позиціями, поза багатими й бідними, плебеями й аристократами, пролетарями й буржуа. І це добре відомо тим історикам культури, яких ми вважаємо справді людьми освіченими.

Я підозрюю, що цю мою велику передмову, яку хтось захоче назвати самокритикою, підказав мені, умисне згустивши її туман, дон — він уже заслуговує, щоби до нього зверталися як до дона — Антонів Санчес Папарриґопулос, про якого я згадую в розділі двадцять третьому, хоча й не зміг застосовувати строгу техніку цього незабутнього й глибокого дослідника. О, якби я зміг, послухавшись його поради, осудити історію тих, які, вважаючи, ніби вони щось творять, насправді нічого путнього не написали! До людей цієї породи належать наші найкращі читачі, наші співробітники і співавтори — наші найкращі співтворці, ті, які прочитавши історію, — рюману якщо хочете, — таку, як ця, кажуть: «Але якби я подумав про це раніше! Якби мені пощастило познайомитися з таким персонажем! Якби зі мною сталося те саме!» Наскільки вони відрізняються від тих, які перебувають у полоні вульгарного несмаку, приділяючи головну увагу тому, що вони називають правдоподібністю? Або від тих, хто вихваляється тим, що не спить, хоч по-справжньому живе лише той, хто відчуває, що він спроможний спати й бачити сни, як по-справжньому перебуває при нормальному розумі той, хто усвідомлює своє божевілля. «І хто не бентежиться сам, той бентежить інших», — як сказав Ауґусто Пересу Віктор Ґоті, мій родич.

Світ, у якому живуть[14] Педро Антоніо та Хосефа Іґнасія, дон Авіто Карраскаль та Марина, Ауґусто Перес, Евхенія, Домінґо та Росаріто, Алехандро Ґомес, «справжній чоловік» та Хулія, Хоакіи Монеґро, Абель Санчес і Елена, тітка Тула, її сестра, її зять та її небожі та небоги, святий Мануель Добрий та Анхела Карбальїно — людина справді янгольської вдачі, й дон Сандаліо, й Еметеріо Альфонсо, й Селедоніо Ібаньєс, і Рікардо та Лідувіна — увесь цей світ для мене реальніший, аніж світ Кановаса[15] та Саґасти[16], світ Альфонсо XIII[17], Прімо де Рівери[18], світ Ґальдоса[19], Переди[20], Менендеса-і-Пелайо[21] й усіх тих, кого я знав і знаю живими, а з деякими мав або маю якісь стосунки. У своєму світі я себе реалізував, якщо я справді себе реалізував, більше, ніж у так званому світі реальності.

І під цими двома світами, підтримуючи їх, існує ще один світ, світ фундаментальний і вічний, світ, в якому я бачу сни про себе самого і про тих, які були, — а багато є й досі — плоттю мого духа й духом моєї плоті, світом свідомості без простору й без часу, в якому живе, наче хвиля в морі, свідомість мого тіла. Коли я відмовився помилувати від смерті мого Ауґусто Переса, він мені сказав: «Ви не хочете дозволити мені бути собою, вийти з туману, жити, жити, жити, бачиш себе, чути себе, доторкатися до себе, відчувати себе, терпіти біль, бути собою. Чому ви цього не хочете? Чому я повинен померти як створіння художньої вигадки? Адже сеньйор, мій творець, дон Міґель, теж помре, помре й він, і повернеться в небуття, з якого вийшов... Бог перестане бачити його у Своєму сні. Ви помрете, так, ви помрете, хоч вам цього й не хочеться, помрете й ви, й помруть усі, хто читає мою історію, — усі, усі, усі — не залишиться жодного. Помруть і створіння художньої вигадки, подібні до мене. Помруть усі, усі, усі!» Так він мені сказав, і як озиваються до мене через відстань майже в двадцять років, озиваються, наче біблійний Єгова, ці пророчі й апокаліптичні слова! Бо річ не тільки в тому, що я неминуче маю померти; річ у тому, що помирають і вже померли близькі мені люди, ті, які зробили мене й вимріяли у своїх снах. Душа мого життя виходить із мене, крапля за краплею, які іноді зливаються у справжній струмок. Бідолашні придурки, ті, хто припускає, що я живу, катований власним індивідуальним безсмертям. Бідолашні люди! Ні, мене катують усі ті, хто мені приснився, усі ті, кому я приснився і снюся. А безсмертя, як і сон, або є спільним і загальним, або не є. Я не можу пригадати нікого, кого я знав би по-справжньому, — знати когось по-справжньому означає любити його, навіть коли тобі здається, що ти його ненавидиш, — і хіба хтось пішов од мене, не сказавши мені в розмові наодинці: «Хто ти тепер? Якою є тепер твоя свідомість? Чи я досі перебуваю в ній? Що сталося з тим, що в ній було?» Ось це і є туман, ось це і є рюман, ось це і є легенда, ось це і є життя вічне... І це є слово-творець, те слово, яке творить уві сні.

Існує променисте видіння Леопарді, трагічного сновидця відрази, спів лісового півня, велетенського півня, описаного в арамейському[22] перекладі Старого Заповіту Біблії, півня, що співає про вічне одкровення й закликає смертних прокинутися. І закінчує так: «Настане час, коли цей світ і сама природа будуть вичерпані. І так само, як від найуславленіших людських царів та імперій і від їхньої дивовижної історії, що мала таку славу в інші віки, не залишилося ані знаку, ані бодай решток слави, так само й від усього світу та від нескінченних мінливостей і катастроф, які супроводжували створення речей, не залишиться навіть сліду, й тільки гола тиша та незглибимий спокій заповнюватимуть неозорий простір. Ось так, зітреться й загине чудесна та моторошна таємниця універсального існування ще до того, як буде проголошена і стане зрозумілою».

Але ні, загине не все, бо має залишитися спів лісового півня й шепіт Єгови разом із ним; має залишитися Слово, яке було першим і буде останнім, духовний подмух і звук, який збирає хмари і згущує їх. Ауґусто Перес пригрозив нам усім, усім тим, хто був і є я, усім нам, що утворюємо сновидіння Бога, або, радше, сновидіння Його Слова, він пригрозив нам, що ми помремо. Але ми