Читати книгу - "Таємнича пригода в Стайлзі"

– Тобто ви не покажете це мені?

На що місіс Інґлторп відповіла:

– Люба моя Мері, це не має нічого спільного з тією справою.

– Тоді покажіть мені.

– Запевняю тебе, це не те, що ти думаєш. Це взагалі тебе не стосується.

На що Мері Кавендіш відповіла з дедалі сильнішою гіркотою в голосі:

– Звичайно, я мала здогадатися, що ви покриватимете його.

Синтія чекала мене й нетерпляче заговорила:

– Що я розповім! Була жахлива сварка! Я вже все дізналася від Доркас.

– Що за сварка?

– Між тіткою Емілі та ним! Я таки сподіваюся, що вона нарешті викрила його!

– То Доркас була присутня?

– Звичайно, ні. Просто «випадково проходила біля дверей». Таку бучу здійняли. Хотіла б я знати, що ж саме там було.

Я пригадав смагляве обличчя місіс Райкес, а також попередження Івлін Говард, але розсудливо вирішив притримати язик за зубами, поки Синтія перебирала всі можливі гіпотези й піднесено висловила надію:

– Тітка Емілі прожене його геть і ніколи більше з ним не говоритиме.

Я намагався знайти Джона, але його ніде не було. Очевидно, сьогодні пополудні відбулося щось дуже важливе. Я намагався забути випадково почуті слова, але як не старався, не зміг повністю стерти їх зі своєї пам’яті. Який стосунок мала Мері Кавендіш до цієї справи?

Коли я спустився на вечерю, у вітальні був містер Інґлторп. Його обличчя не виказувало жодної емоції, як завжди, і мене знову вразила абсурдна нереальність цього чоловіка.

Нарешті спустилася місіс Інґлторп. Вона все ще мала схвильований вигляд, і під час їди панувала натягнута тиша. Інґлторп був надзвичайно мовчазний. Як правило, він оточував дружину маленькими знаками уваги, підкладаючи їй під спину подушечку, граючи роль відданого чоловіка. Відразу по обіді місіс Інґлторп знову пішла до своєї кімнати.

– Мері, принеси мені каву, – звеліла вона. – У мене п’ять хвилин, щоб переглянути пошту.

Ми з Синтією сіли біля відчиненого вікна вітальні. Мері Кавендіш принесла нам каву. Вона здавалася збудженою.

– Вам, молоді люди, увімкнути світло чи ви надаєте перевагу сутінкам? – запитала вона. – Синтіє, віднесеш каву місіс Інґлторп? Я зараз наллю.

– Не хвилюйся, Мері, – сказав Інґлторп. – Я віднесу це Емілі.

Він налив чашку кави й, обережно несучи її, вийшов із кімнати.

Лоуренс пішов за ним, а місіс Кавендіш сіла біля нас.

Усі троє якийсь час сиділи в тиші. Славна була ніч, спекотна та спокійна. Місіс Кавендіш трохи обвівала себе пальмовим листком.

– Надто душно, – тихо сказала вона. – Буде гроза.

Прикро, але моменти гармонії такі короткі! Моє блаженство різко обірвав добре відомий, але глибоко ненависний мені голос із холу.

– Доктор Бауерстайн! – вигукнула Синтія. – Дивний час для візиту!

Я ревниво зиркнув на Мері Кавендіш, але, схоже, це її зовсім не схвилювало, ніжна блідість її обличчя не змінилася.

Через якусь мить Альфред Інґлторп провів у кімнату доктора, який, розсміявшись, заявив, що йому не варто заходити до вітальні в такому вигляді. І правда, видовище було жалюгідне, бо гість сильно заляпався брудом.

– Що це ви робили, докторе? – викрикнула місіс Кавендіш.

– Мушу спершу вибачитися, – сказав чоловік. – Я не збирався заходити, але містер Інґлторп наполягав.

– Ну, Бауерстайне, ви в жахливому стані, – зазначив Джон, входячи з холу. – Випийте кави та розкажіть нам, що ж із вами сталося.

– Дякую. Розкажу.

Він розсміявся з легким відтінком гіркоти, описуючи, як виявив надзвичайно рідкісний вид папороті у важкодоступному місці та як, намагаючись дістатися до рослини, шубовснув, на свій сором, у найближчу калюжу.

– Сонце швидко висушило мене, – додав він, – але боюся, що мій зовнішній вигляд ганебний.

Саме цієї миті місіс Інґлторп із холу покликала Синтію, і дівчина вибігла з вітальні.

– Люба, будь ласка, віднеси мій бювар. Піду спати.

Двері в передпокій були відчинені навстіж. Я встав, коли Синтія зірвалася з місця, Джон сидів поруч зі мною. Тобто було троє свідків, які могли б заприсягнути, що місіс Інґлторп сама несла каву, ще не відпивши з чашки. Для мене вечір виявився повністю зруйнованим присутністю доктора Бауерстайна. Здавалося, що цей чоловік ніколи не піде. Нарешті він піднявся, і я зітхнув із полегшенням.

– Я проведу вас у село, – сказав містер Інґлторп. – Мушу зустрітися з нашим розпорядником щодо деяких рахунків на будинок. – Він повернувся до Джона. – Мене не чекайте. Візьму з собою ключ від вхідних дверей.

Розділ третій

Ніч трагедії

Для того щоб ця частина моєї розповіді була зрозумілішою, надаю план другого поверху Стайлзу. Вхід до кімнат прислуги пролягає через двері Б. Вони не з’єднані з правим крилом, де знаходяться покої Інґлторпів.

Здавалося, була середина ночі, коли мене розбудив Лоуренс Кавендіш. У його руці була свічка, а на обличчі – тривога, з якої я зрозумів, що трапилося щось серйозне.

– У чому річ? – запитав я, підводячись у ліжку й намагаючись зібратися з думками.

– Боюся, матері дуже зле. У неї якийсь напад. На жаль, вона замкнулася в кімнаті.

– Уже йду.

Я вискочив із ліжка і, кутаючись у халат, поквапився за Лоуренсом уздовж коридору та галереї до правого крила будинку.

До нас приєдналися Джон Кавендіш і ще дехто зі слуг, які стояли неподалік із приголомшеним виглядом. Лоуренс глянув на брата.

– Як нам діяти?

Я подумав, що ніколи ще його невпевненість не була такою виразною.

Джон із силою посмикав клямку дверей місіс Інґлторп, та це не дало жодного ефекту. Двері, очевидно, були замкнені зсередини. На той момент уже всі мешканці будинку були на ногах. Із кімнати долинали дуже тривожні звуки. Стало очевидно, що треба діяти.

– Спробуйте пробратися через кімнату містера Інґлторпа, сер, – волала Доркас. – Бідолашна господиня!

Раптом я зрозумів, що Альфреда Інґлторпа тут не було, лише його одного. Джон відчинив двері до його кімнати. Там було дуже темно, та позаду йшов Лоуренс зі свічкою, і в мерехтливому світлі ми побачили, що ліжко застелене, і жодних ознак того, що до цього в кімнаті хтось перебував.

Ми одразу попрямували до суміжних дверей. І вони були замкнені зсередини. Що ж робити?

– Ой, лишенько, сер, – лементувала Доркас, заламуючи руки, – як же нам діяти?

– Треба виламувати двері, я гадаю. Хоча це буде важко. Хай якась із покоївок розбудить Бейлі та відправить його по доктора Вілкінза. Тепер спробуймо двері. Хоча заждіть, є ще двері до кімнати міс Синтії?

– Так, сер, та вони завжди замкнені. Ніколи не відчинялися.