Читати книгу - "Поїзд о 4.50 з Педдінгтона"

– Не стовбич на холоді, Елспето. Бо ти застудишся, а не я. Іди й випий філіжанку гарячого чаю в кімнаті-ресторані. Ти маєш час, ще дванадцять хвилин до того, як твій потяг відійде назад, до міста.

– Я подумаю й, можливо, так і зроблю. До побачення, Джейн.

– До побачення, Елспето. Щасливого тобі Різдва. Сподіваюся, з Маргарет усе гаразд. Бажаю тобі цікаво провести час на Цейлоні й привітати від мене дорогого Родеріка, якщо він досі пам’ятає мене, у чому я сумніваюся.

– Звичайно ж, він пам’ятає тебе – і дуже добре. Ти ж допомогла йому, коли він ще навчався в школі, – пам’ятаєш, як у нього зникли гроші із замкненої шафки, – він ніколи про це не забуде.

– А, он ти про що, – сказала міс Марпл.

Місіс Макґілікаді відвернулася, пролунав свисток, і поїзд став набирати швидкість. Міс Марпл дивилася, як віддаляється кремезне й повне тіло її подруги. Елспета могла їхати на Цейлон із чистою совістю: вона виконала свій обов’язок і була вільна від подальших зобов’язань.

Міс Марпл не відхилилася на спинку сидіння, коли потяг почав набирати швидкість. Натомість вона випросталася й віддалася серйозним роздумам. Хоч у розмові міс Марпл нерідко була багатослівною й неуважною, її думки завжди були чіткими й гострими. Вона мала розв’язати проблему, проблему своєї власної подальшої поведінки; і хоч це й могло здатися дивним, проте вона постала перед нею, як і перед місіс Макґілікаді, як проблема обов’язку.

Місіс Макґілікаді сказала, вони обидві зробили те, що могли зробити. Так воно й справді було в стосунку до місіс Макґілікаді, але щодо себе самої міс Марпл такою певною не була.

Можливо, їй слід би скористатися зі свого не зовсім звичайного обдарування. Але чи не надто вона самовпевнена… Зрештою, що може вона зробити? Слова її подруги повернулися до неї: «Ти вже не така молода, якою колись була…»

Подібно до генерала, який холоднокровно опрацьовує план своїх бойових операцій, або до бухгалтера, що обмірковує наступну торговельну оборудку, міс Марпл зважувала й упорядковувала у своїй свідомості факти за й проти своїх подальших дій. Ось ті факти, які можна було визнати сприятливими:

1. Мій тривалий досвід життя та моє знання людської природи.

2. Сер Генрі Клітерінґ та його хрещеник (здається, він тепер працює в Скотленд-Ярді), який так добре показав себе під час розслідування вбивства в Літл-Педоксі1.

3. Другий син мого небожа Реймонда Дейвід, який працює, я майже переконана, у системі англійських залізниць.

4. Син Ґрізельди Леонард, який так добре тямить у мапах.

Міс Марпл розглянула ці факти й схвалила їх. Вони були дуже необхідні на тлі фактів несприятливих – насамперед слабкості її тіла.

«Навряд чи я змогла б, – подумала міс Марпл, – поїхати туди, сюди й куди завгодно, щоб здійснити розслідування і з’ясувати те або те».

Атож, саме в цьому була головна складність – її вік і слабкість організму. Хоч для свого віку вона має непогане здоров’я, але вона стара. І якщо доктор Гейдок суворо заборонив їй працювати в саду, то навряд чи він дозволить їй їздити по країні, щоб розслідувати вбивство. Бо саме це, по суті, вона збирається робити – і саме тут її чекають щонайбільші труднощі. Бо якщо досі її просили взяти участь у розслідуванні й допомогти поліції, то тепер вона сама взяла на себе ініціативу знайти злочинця. І вона навіть не була переконана в тому, що їй дуже хочеться зайнятися цією справою… Вона стара – стара і стомлена. Тепер, після такого стомливого дня, вона не має найменшого бажання розпочинати нехай там що. Вона хоче лише добутися додому, посидіти біля вогню, добре повечеряти й лягти спати, а завтра попрацювати в садку: підрізати гілля або щось підправити, не нахиляючись і не перенапружуючи себе…

– Я надто стара, щоб уплутувати себе в нові авантюри, – сказала міс Марпл, звертаючись до самої себе й неуважно дивлячись у вікно на довгу й вигнуту лінію насипу.

Вигин…

Щось легенько заворушилося в її пам’яті… Той поворот відразу після того, як контролер пробив їхні квитки…

У неї раптом виникла ідея. Лише ідея. Зовсім нова ідея…

Обличчя міс Марпл зарожевіло. Несподівано її втому як рукою зняло.

– Завтра вранці я напишу Дейвіду, – сказала вона собі.

І в ту ж мить ще одна цінна думка зблиснула в її голові.

– Як я могла забути! Моя вірна Флоренс!

ІІ

Міс Марпл заходилася методично опрацьовувати план своєї кампанії, не забуваючи про те, що наближаються дні Різдва, які, безперечно, стануть тим фактором, що гальмуватиме розвиток подій.

Вона написала своєму троюрідному племінникові Дейвідові Весту, поєднавши привітання з різдвяними святами з проханням якнайскоріше надати потрібну їй інформацію.

На щастя, як і в попередні роки, її запросили в дім пастора на різдвяну вечерю, і там вона змогла зустрітися з молодим Леонардом, що приїхав додому на різдвяні вакації й чудово розумівся на мапах.

Мапи були найбільшим захопленням Леонарда. Причина того, чому стара леді цікавиться великомасштабною мапою конкретної місцевості, не розбудила його цікавості. Він міг розповісти про мапи все, що завгодно, і написав для неї на папері, які саме могли знадобитися для її мети. Він навіть зробив більше. Виявив, що в його колекції була така мапа, і надав її для тимчасового користування. Міс Марпл пообіцяла, що поводитиметься з нею дуже обережно й у належний час поверне.

ІІІ

– Мапи! – сказала його мати Ґрізельда, яка, хоч і мала вже дорослого сина, здавалася молодою й квітучою, надто молодою й квітучою для старого й обшарпаного церковного дому, у якому вона жила. – Навіщо їй потрібні мапи? Що вона там знову затіяла?

– Не знаю, – сказав молодий Леонард. – Не пам’ятаю, щоб вона мені пояснила, навіщо їй знадобилися мапи.

– Спробуй-но вгадати… – сказала Ґрізельда. – Усе це здається мені вельми сумнівним… Нашій бабусі вже стільки років, що могла б уже й забути про такі розваги.

– Про які розваги? – запитав Леонард, однак Ґрізельда відповіла ухильно:

– Вона надто полюбляє пхати носа в усе на світі. Але навіщо їй усе-таки мапи, ніяк не можу здогадатися.

Незабаром міс Марпл одержала листа від троюрідного племінника Дейвіда Веста. У ньому відчувалася велика прихильність до своєї неспокійної старенької тітки:

«Дорога тітко Джейн, що ти там знову собі замислила? Я зібрав для тебе інформацію, яку ти просиш надати. Існують лише два потяги, що відповідають умовам, про які ти мені написала: один із них відбуває з Педдінґтона в 4 : 33, а другий – рівно о п’ятій. Перший – звичайний пасажирський, який зупиняється в Гайдінґ-Бродсвей, Барвел-Гіт, Брекгемптоні, а далі на всіх станціях до Маркет- Бейзинґ. О п’ятій годині відбуває валлійський експрес на Кардіф, Ньюпорт і Свонсі. Поїзд о 4 : 50 може десь випередити перший із цих двох, хоч той і прибуває в Брекгемптон на п’ять хвилин раніше, а другий із них проминає поїзд о четвертій п’ятдесят перед самим Брекгемптоном.

У твоєму проханні мені вчувається якийсь смаковитий сільський скандал. Схоже, ти, повертаючись із міста, де шастала по крамницях, поїздом, який відходить о 4 : 50, побачила крізь віконце поїзда, що проминав той,