Читати книгу - "Останній дон"

— Я запитував, але він мовчить.

— Що було, те загуло,— сказав Ґроневельт.— Не повертайся назад. Навіть коли хочеш виправдатись. Не шукай в минулому ні справедливості, ні щастя. Бо ти такий, як є, і світ такий, яким йому належить бути.

Коли повернулись в апартаменти на покрівлі, медсестра, як звичайно, помила Ґроневельта і зробила потрібні виміри. Вона спохмурніла, а Ґроневельт кинув заспокійливо:

— Це все нормальні відсотки від зиску.

Вночі він спав уривками, а коли розвиднілось, попросив сестру вивести його на балкон. Вона всадовила його у величезне крісло й закутала в ковдри. Потім сіла поруч і взялася за руку, щоб поміряти пульс. Коли попробувала забрати свою, Ґроневельт не відпустив. Вона не заперечувала, і вдвох вони спостерігали, як над пустелею сходить сонце.

Сонце з'явилося червоною кулею, і чорна синява небес укрилася тьмяною жовтогарячою пеленою. Ґроневельт бачив тенісні корти, майданчик для гольфа, плавальний басейн, усі сім вілл, що сяяли, мов Версаль, і на кожній зверху майорів прапор готелю «Ксанаду» — білі голуби на тлі лісової зелені. А далі — безмежні піски пустелі.

Усе це створив я, подумав Ґроневельт. Я спорудив у цій пустці храми насолоди. А собі створив щасливе життя. З нічого. Я намагався, наскільки дозволяв цей світ, бути людиною доброю. Чи має хто право осудити мене?

Думками Ґроневельт повернувся в дитинство, коли він і його друзяки, чотирнадцятирічні філософи, любили, як і всі хлопчаки такого віку, сперечатись про Бога і мораль.

— А якби тобі давали мільйон доларів, щоб ти просто натис кнопку і вбив мільйон китайців,— тріумфально спитав один друзяка, немов формулюючи величезну, нерозв'язну моральну проблему,— то що б ти зробив? — Після тривалої дискусії всі зійшлись на тому, що не погодилися б. Всі, крім Ґроневельта.

А тепер він подумав, що мав тоді рацію. Не тому, що досяг у житті успіху, а тому, що та велика проблема вже не могла б навіть постати. Вона вже не мала двох розв'язок, і відповісти можна було тільки однозначно.

— Чи натис би ти на кнопку, щоб порішити десять мільйонів китайців — чому саме китайців?— за тисячу доларів?— ось як це звучало б тепер.

Світ набував кармінової барви, і Ґроневельт стиснув руку сестри, аби не заточитись. Він міг дивитися просто на сонце, катаракти захищали його очі як світлові фільтри. Сонно пригадав декого з жінок, котрих знав і любив, деякі вчинки, на які був зважився. Згадав чоловіків, яких був змушений ламати без усякого жалю, і миті, коли виявляв милосердя. Подумав про Кросса як про сина і пожалів його та всіх Сантадіо й Клерікуціо. Був щасливий, що все залишається позаду. Зрештою, що краще: прожити життя щасливо чи бути доброчесним? Хіба треба бути китайцем, щоб вирішувати таке?

Останній рій думок геть виснажив його мозок. Сестра, підтримуючи його руку, відчула, як вона холоне, як дубіють м'язи. Нахилилась і подивилась, чи живий. Сумнівів не було: із цим світом Ґроневельт розпрощався.

Кросс Де Лена, наступник і спадкоємець, споряджав урочистий похорон Ґроневельта. Слід було сповістити й запросити всіх лас-веґаських світил, усіх найзначніших гравців, всіх Ґроневельтових коханок, увесь персонал готелю. Адже Альфред Ґроневельт був у Лас-Веґасі визнаним генієм індустрії азартних ігор.

Ґроневельт заохочував і підгримував грошима будівництво храмів усіх конфесій, часто приказуючи при цьому: «Люди, які вірять в релігію і в гру, варті за свою віру певної винагороди». Він заборонив будівництво нетрищ і хижок. Він збудував першорядні лікарні та школи за останнім словом науки і техніки. І, як неодмінно підкреслював, з суто егоїстичних інтересів. Він зневажав Атлантик-Сіті, де з ініціативи адміністрації гроші клали в кишеню і нічого не робили для соціальної інфраструктури.

Ґроневельт намагався переконати широку громадськість, що азартні ігри — не огидна вада, а джерело розваг для середнього класу, таке ж нормальне, як гольф або бейсбол. Азартні ігри він перетворив у Америці на поважну промислову діяльність. Увесь Лас-Веґас виявив бажання востаннє вшанувати його.

Особисті переживання Кросс відклав на потім. Утрату він переживав глибоко: все своє життя він відчував, що його поєднує зі старим щира взаємна прихильність. І ось тепер Кросс став власником п'ятдесяти одного відсотка готелю «Ксанаду». Вартістю принаймні п'ятсот мільйонів доларів.

Він знав, що його життя має змінитись. З могуттю і владою, що прийшли до нього, має зрости й загроза небезпеки. Його взаємини з доном Клерікуціо та його «родиною» мають набрати делікатнішого характеру, бо відтепер він уже їхній партнер у всеосяжній сфері азартних ігор.

Насамперед Кросс зателефонував у Дестам і поговорив з Джорджіо, від якого отримав вичерпні інструкції. Джорджіо сказав, що нікого з «родини», крім Піппі, на похороні не буде. Тож і Данте, що прилетить найближчим рейсом, виконуючи заздалегідь обумовлене доручення, теж не прийде. Про те, що Кроссові дісталась половина готелю, не згадували.

Було повідомлення про дзвінок від сестри Клавдії, та коли Кросс зателефонував до неї сам, то почув тільки автовідповідача. Ще був дзвінок від Ернеста Вейла. Вейл йому подобався, і він навіть скидав 50 000 з його маркерів, але Вейлові доведеться почекати, поки відбудеться похорон.

Було також повідомлення про дзвінок від батька, який дружив з Ґроневельтом усе життя. Ох, яка потрібна йому тепер батькова порада! Як батько відреагує на його новий статус, на багатство, що припало йому? Проблема така ж делікатна, як і взаємини з Клерікуціо, яким доведеться врахувати, що їхній брульйоне на Заході має тепер власне багатство і могутність.

Що сам дон справедливий, Кросс нітрохи не сумнівався, що Піппі підтримає власного сина — теж майже аксіома. А от донові діти — Джорджіо, Вінсент і Петі — як відреагують вони? А онук — Данте? Він і Данте ворогували між собою ще відтоді, як їх разом хрестили у доновій приватній каплиці. Історія про пляшечку з молоком стала в «родині» незмінною темою жартів.

А тепер Данте має з'явитись у Вегасі, щоб залагодити «справу» щодо Великого Тіма Конокрада. Кросса від цього аж млоїло, бо до Великого Тіма він відчував якусь дивну прихильність. Але Тімову долю вирішив сам дон, і Кросс непокоївся, як Данте облаштує цю справу.

Похорон Альфреда Ґроневельта був найпишнішим з усіх, які коли-небудь бачив Лас-Веґас, адже вшановували генія. Труна з його тілом була встановлена в спорудженій на його гроші протестантській церкві, де велич європейських соборів поєднувалась із похилими бурими стінами американської пра-культури. А ще з уславленою практичністю Вегаса — з величезною