Читати книгу - "Бенкет (вид. 2-ге, випр., білінгва)"

Це прагнення, тобто Ерос, є відповідним ліком від того лиха, яке стало наслідком розділення людей навпіл. Ерос — це пошук другої половини, щоб з двох стати одним, це спроба звести до єдиного, спроба подолати бінарне розщеплення людської природи.

Отож Арістофан каже, що Ерос — це, власне, і є прагнення до первісного єдиного і цілісного. Наш рід був би щасливий, якби кожен з нас, знайшовши свого возлюбленого, тобто свою другу половину, відтворив разом з ним свою прадавню природу. Однак так гарно окреслена концепція Ероса як туги за Єдиним не одержує в устах Арістофана вичерпного пояснення: Арістофан дає лише натяк, залишає загадку. «Хто б подумав, що то тільки заради любовної втіхи вони роблять усе, що в їхніх силах, аби бути разом. Ясно, що душа кожного бажає чогось іншого. Хай вона не вміє цього висловити, але має віщування і пробує його розгадати» [192c4-d1].

Те, що душа за допомогою Ероса має як віщування, котре вона пробує розгадати, і є саме тією іншою дійсністю, яка є чимось більшим, ніж єдність у фізичному вимірі. Ця єдність виводить на вищий рівень і впроваджує в інший вимір. Але, такого завуальованого, тобто висловленого через загадки твердження не було достатньо. Адже промова такої мистецької краси, як та, що вкладена в уста Арістофана, своїми чудовими образами могла зачарувати читача і цілком задовольнити його (і це справді великою мірою відбулося в історії інтерпретації цього твору). Така промова могла ввести в оману, спонукаючи, зокрема, повірити, що досить тільки знайти другу половину на фізично-антропологічному рівні, як буде досягнуто ту єдність, тобто ту цілість, яку ми шукаємо в любові.

Однак зрозуміти настійливе нагадування про «розділення навпіл» і про намагання зробити «з двох одне» можна лише з певної герменевтичної перспективи. Єдине і ціле, про яке говорить Платон, не є простим приєднанням однієї фізичної половини до другої, теж фізичної половини: подолання бінарного розщеплення здійснюється не просто в пошуках другої половини, яка є відповідником кожного на антропологічному рівні. Це Єдине є чимось набагато більшим — воно є Благом у собі: першим Приятелем, як сказано в іншому творі Платона [Lysis, 219c-d], першим Возлюбленим, можна сказати тут.

Ось про що, нехай лише загадками і натяками, говорить нам промова Арістофана: намагатися стати «з двох одним» — означає шукати трансцендентне Єдине, яке є Благом, найвищою мірою всіх речей, що гармонійно єднає все на різних рівнях.

Ототожнення Єдиного з Благом відбувається через поклик на промову Арістофана, що прозвучить з уст віщунки Діотими з Мантінеї (символічна маска Сократа як ідеального філософа і самого Платона). Звісно, Діотима подасть це тлумачення іронічним, а в певному сенсі й провокативним тоном: «Дехто береться стверджувати, що любити — це шукати свою половину. Але я певна, друже мій, що любов ані половини не шукає, ані цілості, якщо в ній нема якогось блага. Бо люди готові повідрізати собі руки й ноги, якщо усвідомлюють шкідливість своїх членів. Думаю, люди люблять не те, що своє, хіба що назвали б добре своїм і власним, а погане — чужим. От і виходить, що люди не люблять нічого іншого, крім того, що є благим» [205d10-206а1].

Тим Єдиним, до якого невтомно змагає Ерос, є Благо. А Краса, про яку говорить на закінчення своєї промови віщунка Діотима, перебуває на вершині еротичної ліствиці. Ця Краса збігається із самим Благом, будучи його здійсненням і в загальному, і в конкретному сенсі[10].

8. Персонаж і маска Агатона: структура і значення його промови [194е3-197е7]

І Платон у Бенкеті, і Арістофан у комедії Жінки на святі Тесмофорій мають подібні підходи до змалювання образу Агатона. Арістофан у притаманній комедії гіперболічній манері увиразнює те, що Платон у Бенкеті передає з властивою йому делікатністю і легким натяком. У комедії Арістофана Агатон ніжною вродою, голосом і одягом дуже нагадує жінок. Тому Евріпід, якого жінки на святі Деметри засудили на смерть за жононенависництво, щоб уникнути вироку, вирішує заслати на їхнє зібрання чоловіка, подібного на жінку. Звісно, вибір падає на Агатона [Aristoph. Thesm. 189–192].

Спільні риси виразно простежуються також у ставленні Платона й Арістофана до Агатонової поезії. Арістофан вбачає в ньому Нарциса, а його поезію вважає поклонінням власному відображенню [Aristoph. Thesm. 148–152]. У промові на честь Ероса, яку Платон вкладає в уста Агатона, ясно відчувається, що й в Еросі Агатон зображає себе самого — прославляє свою ніжну жіночу вроду.

Насамперед Агатон визначає, як належить хвалити Ероса. Його метод є наслідуванням канонів софістичної логіки: «Існує лише один спосіб виголосити на прославу когось похвальне слово — вияснити, який він, а тоді вже можна розповідати, якими благами завдячуємо йому. Отож було б справедливо, щоб і ми, дбаючи про хвалу Еросові, спершу прославили його самого, а вже потім гідно поцінували його дари» [195а1–6]. На думку Агатона, всі попередні промовці прославляли діяння Ероса, але ніхто не сказав, яким є цей бог — яка його природа й основні прикмети.

Агатон стверджує, що Ерос найблаженніший, найпрекрасніший і найдостойніший з богів. Він називає чотири основні прикмети, які роблять Ероса найпрекраснішим з усіх богів: «молодість» [195а10-11], «ніжність» [195c6-196a1] та гармонійна «плинність» форми [196а2-5], а ще «свіжість його барв — характерна ознака квітів» [196а6-b4]. Агатон називає ці атрибути по черзі і для кожного знаходить відповідний доказ. Щоправда його докази малопереконливі й з погляду логіки не витримують критики. Але Агатон щонайменше дбає про логічну коректність своїх аргументів, керуючись зовсім іншими законами, ніж ті, що їм підпорядковується поетичне мистецтво.

Ерос — «наймолодший серед богів» (νεώτατος θεῶν) [195а11] і «завжди юний» (ἀεὶ νέον) [195b8]. Інакше він не цурався б товариства старих і не шукав би нагоди бути завжди з молодими. Ще один переконливий доказ його молодості Агатон вбачає в тому, що коли Ерос прийшов на зміну Необхідності й запанував над богами, між ними припинилась ворожнеча, утвердилась приязнь і настав мир. А це є свідченням того, що Ерос не прадавній бог, як