Читати книгу - "Жизня"

й дівчата. Уже майже темно. Ще трохи — і взагалі нічого не роздивишся. Але ще можна гратися, ще трошки-трошки. І головне, дуже хочеться, якомога довше. Усі тут, усі розігралися, усім весело. Пробігаючи повз свою хвіртку, чую запах смаженої картоплі з літньої кухні — скоро покличуть їсти, а з кімнати, де стоїть телевізор, через відчинене вікно долинає музика заставки «ТАРС уповноважений заявити» — одразу після вечері можна ще встигнути додивитися серію.

Найбільш пам’ятна картинка з дитинства, заплющую очі й досі її бачу: вулиця, сутінки, гра, запах картоплі та звук заставки — хочеться завмерти й прожити в цьому місці вічність — утім, мабуть, ця мить уже й так для мене вічність.

Якщо ви в дитинстві не провели хоча б одне літо в селі, якщо ви ніколи не бавилися з друзями в сутінках у хованки — значить, у вас не було дитинства, на яке заслуговують усі діти.

Одинадцять. Наша вулиця: я, Макар, Саня й Таксик остаточно об’єдналися з компанією сусідньої вулиці: Льолею, Борсуком, Олегом і Біланом.

Літо. Бавимося разом у чижа на асфальті — треба кидати по черзі палиці й збивати дві консервні банки, які стоять одна на одній. Палиці потім треба гуртом збирати, а той, хто водить, оберігає чижа й салить тебе своєю битою. Можна підібрати свою биту і спробувати збити чижа. Отримати палицею по пальцях — відчуття з дитинства.

Льоля — баламут, лідер, років на п’ять старший за мене, майже дорослий; він вічно ходить у трико й майці, жартує і знущається — йому можна.

Макар — товстий і кремезний, мій сусід, із тих друзів, знайомство з якими в пісочниці дитяча пам’ять зазвичай не зберігає; він на чотири роки старший за мене. Макар мій близький друг, тому мене майже ніхто не чіпає.

Саня й Таксик — однокласники, на рік старші, живуть за три будинки від мене, тільки по різні боки.

Борсук — єдиний, хто молодший за мене, але він сусід Льолі, тому його теж ніхто переважно не ображає, окрім самого Льолі, але той ображає всіх.

Олег — недорозвинений, дебіл-переросток, теж набагато старший за мене, але він адаптований і не завжди буйний.

Білан, як і Саня, — з хорошої родини місцевих інтелігентів — сільських керівників.

У нас була весела компанія, або як зараз кажуть, але раніше не говорили — тусовка. У школі ми майже не спілкувалися між собою, бо ж навчалися в різних класах, та майже весь вільний час збавляли разом.

У дванадцять мені купили велосипед, як майже всім у нашій компанії, — і тут почалося: нальоти на полуничні поля і яблуневі садки, гонки зі сторожами, кроси по трасах і перетятих місцевостях, із водними перепонами включно, регулярні заїзди на ставки і таке інше… Падіння, синці на ліктях і колінах, які й раніше не встигали повністю заживати, тепер узагалі перестали гоїтися… І нащо ми з Санею вирішили посперечатися, хто далі проїде на велику без рук і без гальм з он тієї, наче ж і не дуже крутої, гори? Саня програв, загальмувавши перед зграєю гусей, я виграв шрам на лівій щоці, який не сходив кілька років, гусак отримав вивих крила, моя мама — легкий інфаркт, коли мене дотягли додому, — словом, задоволених було мало… Але без цього не можна було жити.

Тринадцять років — апогей футболу. Ми грали в нього вже кілька років — і навесні, і восени, і трохи взимку, але з літом ніщо не можна порівняти, а найбільше — з цим літом! Збудовано два стадіони на пустирях. Матчі з іншими вулицями. Перемоги й поразки. Бійки після гри — один на один, усі дивляться, ніхто не заважає.

Майже кожного дня, щойно спаде спека, я, надавши посильну допомогу найближчим родичам по господарству, весь час наслухаю, весь час чекаю тільки одного звуку — чи не почали бити по м’ячу на сусідній вулиці, — це означає, що гратимемо вдома. Якщо ж м’яч гепає об асфальт розмірено, значить Льоля вже вийшов із дому й щосили лупить по м’ячу, йдучи зі своєї вулиці на нашу, — отже, сьогодні йдемо грати кудись великим гуртом! Чимдуж перевдягатися! Шкарпетки, влітку! Сідаю на ганку й зашнуровую кеди — швидко, але ретельно, щоб потім не перетягувати. Час спливає повільно. Надто повільно. Хвилина на шнурівку здається годиною. Напруга сягає межі. Останній вузол — готово! Кулею вистрелюю з місця і мчу десять метрів до хвіртки, іноді встигаючи ще й потріпати пса, що вискакує з буди мені навперейми. Нарешті я на вулиці. Там — наші! Там — футбол! Гра почнеться ще не скоро, та надокучливий обряд зашнуровування вже позаду. Спекотна літня днина. Нічого вартого уваги сьогодні ще не було. А зараз буде футбол. І я теж гратиму. Разом з усіма. До вечора. Дотемна. До пітної футболки й гудіння в ногах. До синців і мозолів — грати. Боже, як це чудово! Дякую тобі, що все це було!

Чотирнадцять років. Дитинство помалу закінчується. Повільно, але впевнено й безповоротно. Хтось пішов в армію, хтось поїхав до Міста вчитися, у когось з’явилися інші інтереси — компанія розпалася.

Коли я був малий, то гадав, що світ завбільшки десь такий, яким я його бачу, — тобто мій світ обмежувався лінією горизонту. Ми жили в передгір’ї, а тому ця лінія була не надто далеко. Довкола майже скрізь були узвишшя, а тому світ утворював довкола мене ніби велику чашу, обмежену сусідніми горами, пригірками й полями. Світ для мене обмежувався, але не був обмежений. Він був повний — повна чаша дитячого щастя. Коли я був малий, то думав, що ввечері сонце, заходячи за гору, ховається там у велику сітку, прикріплену, на зразок сіток у плацкартних вагонах, до задньої стінки гори. А вже за горою немає нічого. Я ж нічого не бачу — отже, нічого там і нема. Сонце жило вночі в тій сітці, а з ним ще кілька маленьких сонечок — така от сонечкова родина, і не було їм там ані нудно, ані тісно. Не пам’ятаю, в який саме момент свого життя я зрозумів, що тієї сітки немає, що світ продовжується й далі за горою. Не пам’ятаю я і коли чаша того дитячого світу перестала існувати. Перестала — і все. Залишилося тільки світло, світло з дитинства.

Минуло п’ятнадцять років. Я давно вже живу в Місті, у Селі буваю рідко.

Макар поблукав, погуляв чимало років — і повернувся, поповнив компанію сільських напівбомжів-випивох.

Саня поїхав до іншого міста й теж буває тут дуже рідко.

Таксик, як і вся четвірка з нашої вулиці, втратив батька, але того доконала не якась болячка від пиятики — він повісився сам, однак од тієї ж таки п’янки. Його брата застрелили ще раніше, тому не дивно, що Таксик зі своєю мамою тепер затяті сектанти.

Льоля повернувся додому, одружився, роздобрів, але досі жартує.

Олег, як і Макар, уже давно спустив на себе зеленого змія, а той не розбирає, розумний ти чи дурний, — жере всіх підряд.

Борсук мало не сів, та поки ще ходить, колись позичав у мене карбованця.

Білан їздить на КамАЗі.

Дитинство скінчилося, воно більше не живе в цьому місці. Місце лишилося те ж саме, і люди наче ті самі, але все стало інакшим.

У дитинстві ми все робимо бігцем, усе нам ніколи — ми поспішаємо, усюди нам цікаво, усюди треба встигнути. Енергії вистачає — часу немає. Усе здається нам дуже повільним, тягнеться надто довго. Школа ніколи не скінчиться. Не те що десять років — цей дзвінок