Читати книгу - "Правила гри. Частина перша"

— Домабе… — Талігхілові кортіло смикнути себе за вуса або ж торкнутися китиць на кінці паска, але стримався. — Сьогодні вранці я різко розмовляв з тобою, хоча зовсім не мав на те підстав. Коли померла мати, ти замінив мені і її, і батька, виховував та допомагав. Демони! Я не вмію говорити красиво, й просто хочу сказати, що не повинен був зриватися… От, знову. Це все клята спека. Знаєш, я навіть не пригадую, з якого приводу, власне, насварився на тебе.

— Сідай, — Домаб вказав на крісло поруч із собою. — Я нагадаю.

— Я не вважаю, що…

— Ми говорили про сни, Талігхіле, — управитель подивився на цього двадцятисемирічного чоловіка, якому належало стати правителем країни. Інші тремтіли під поглядом Пресвітлого, але Домаб уже звик до цих занадто байдужих, наче неживих очей. І звик говорити принцеві правду, якої той не бажав чути. — Йшлося про сни. Твої віщі сни. Я запитав, чи не наснилося тобі вночі чогось такого — надто вже похмурим було твоє обличчя. А ти запевняв, що тобі ніколи нічого такого не сниться. Ти доросла людина, Талігхіле. Час глянути правді у вічі: Пресвітлі — не просто династія правителів. Кожен із… вас володіє певними Божественними здібностями, що здавна даруються самими Богами.

— Домабе, зажди, — принц підніс руку, немов намагаючись відгородитися від цих слів. — Я знаю про здібності. Це пов’язано зі спадковістю, але не треба балачок про богів.

Управитель важко зітхнув і похитав головою:

— Ти так само впертий. Схоже, навіть мені тебе не переконати. Шкода. Шкода, бо краще я, ніж життя. А воно, рано чи пізно, візьметься за тебе.

— Життю я так-сяк дам раду, — вимушено посміхнувся Талігхіл.

— З милості б Богів… — знову похитав головою Домаб. — А що це у тебе в руці?

— Це? — перепитав принц. — Подарунок. Я вирішив, що вибачень недостатньо, й вибрав ось це.

Він почав розгортати пакунок. Домаб спостерігав, і на вустах його дедалі чіткіше вимальовувалася легка іронічна посмішка.

— Як ти гадаєш, хто це? — спитав управитель.

— Мудрець, певно… — Талігхіл покрутив подарунок. — А що?

— Нічого особливого. Просто це — Бог Мудрості, Оаль-Зіїр. Дивний збіг, чи не так?

Принц не знав відповіді.

(Так ось чому фігурка здалася знайомою.)

— До речі, — зауважив він, — ледь не забув. Сьогодні на ринку мені вдалося купити дивовижну гру. Уяви… — і він почав переповідати, що трапилося в місті.

— Цікаво б поглянути, — мовив Домаб. — Ну, гаразд, — підвівся він, — красно дякую за подарунок; і за слова добрі — також дякую. Піду, поставлю його туди, де він почуватиметься зручно, — управитель посміхнувся, але посмішка вмить злетіла з його обличчя. — Та все ж мені здається, що сьогодні у тебе був віщий сон. Не знаю… — він постояв, уп’явшись поглядом у килим. — Не знаю, чому, але мені хочеться застерегти тебе від чогось — лише Боги знають, від чого. Певно, живучи поряд із вами, Пресвітлими, мимоволі отримуєш часточку вашого Божественного дару. І холод цей… Піду, — сказав нарешті. — Але якщо захочеш поговорити зі мною — буди серед ночі, буди, коли заманеться.

— Гаразд, Домабе, — пообіцяв Талігхіл.

Управитель пішов, забравши фігурку Оаль-Зіїра, а принц відсунувся від полум’я та замислено подивився на обгортковий папір, що валявся на підлозі. Я вже доросла людина, а цей чоловік змушує мене почуватися маленьким хлопчиком. Мабуть, варто переглянути своє ставлення до нього. Поводитись упевненіше й жорсткіше.

Принц повечеряв і попрямував до спальні, вже передчуваючи те, що чатувало на нього у снах.

Фігурка Оаль-Зіїра стояла на невеличкому мармуровому постаменті перед сходами на другий поверх до покоїв Талігхіла. Принц не мав сумніву: місце обране Домабом не випадково. І не вимагатимеш же, аби переставив — образиться!

Принц здолав уже половину відстані, коли щось впало йому в око. Він поглянув на мешти — до підошви причепився чорний овальний листок. Мабуть, налип, коли Талігхіл стояв на веранді. Принц здригнувся та нахилився, щоб віддерти його і швиргонути якомога далі. Пресвітлий спостерігав, як листок, повільно кружляючи, падає на килим вітальні: потім попрямував далі.

Увійшов до спальні й сів на ліжко, вп’явшись невидющим поглядом перед себе. Затим загасив світильники й ліг на покривала. І заснув.

У снах на нього, певна річ, очікували чорні пелюстки.

ДЕНЬ ПЕРШИЙ

Тиша навколо вибухнула різноголосим гамором — усі поспішали поділитися враженнями від першої оповіді. Я, до речі, теж.

— Боги, як спекотно! У вас нічого попити?

— Ці пелюстки. І голоси. Вони ж розмовляли давньоашедгунською! Я не знаю цієї мови, хіба трохи, у межах шкільної програми! Але ж розумів усе!

— Погодьтеся, це… справляє враження! Але як тут спекотно! Чи немає, часом, у когось води?

Журналіст, який сидів праворуч від мене, видобув зі своїх численних кишень фляжку. Він надовго приклався до неї, потім запропонував Карні, дивлячись повз мене. Дівчина вдячно прийняла флягу, а цей проноза тим часом похитав головою:

— Боги, ну й ну! Ніколи до кінця не вірив у подібні речі. Тисячу разів слухав розповіді, але не вірив. Демони! Передчуваю, що цей репортаж вдасться на славу.

Я саркастично хмикнув та повернувся до дівчини:

— Ну, як ви після такого? Все гаразд?

Вона мило посміхнулася і передала мені воду:

— Дякую. Начебто, все добре. Хоча — бере за душу!

Я тицьнув напівпорожню фляжку журналістові (звичайно, не відпивши ні ковтка) і знову повернувся до Карни, та раптом писака чіпко схопив мене за руку:

— Постривайте, Нулкере. Адже вас звуть Нулкер?.. Тільки не кажіть, що не умліваєте від спраги. Пийте, химеруне, і не ображайтеся за вчорашнє.

Я стримано подякував — та води ковтнув. Спека у кімнаті була нестерпна, а можливо, так здавалося після оповіді. Я віддав таки кляту фляжку журналістові й знову повернувся до Карни. Дівчина втішала огрядну жіночку з великими переляканими очима та сильною задишкою; жіночка сиділа поряд із Карною й хапалася за серце, різко хитаючи головою — фарбовані кучері хльоскали її по обличчю. Інші сприймачі теж не змовкали ні на хвильку.

Мугід дав нам можливість досхочу виговоритися, підвівся зі свого кам’яного трону і закликав до тиші.

— Отож, панове, — мовив, — ми розпочали знайомство з історією ущелини. Нас чекає багато оповідей, але на сьогодні, гадаю, досить. Усі ви, як і Талігхіл, певно, зголодніли й охоче повечеряєте.

— Пообідаємо, — виправив хтось.

— Я не помилився, — озвався Мугід. — Повечеряєте. Оповіді забирають багато часу, зараз уже вечір. Прошу пройти до Великої зали. Гадаю, стіл вже накрито.

Ми піднялися і, не припиняючи