Читати книгу - "Птахи та інші оповідання"

черевом авто чи вантажівки, з гайковим ключем у руці, крутити якийсь старий болт чи гвинт, довкола пахне машинним маслом, хтось запускає двигун, а інші хлопці довкола грюкають інструментами і посвистують. Я ніколи не переймався ні запахом, ні брудом. Коли я дітваком шмарувався мастилом із каністри, моя стара ма казала: «Нічого йому не буде, це чистий бруд». З моторами так само.

Бос у гаражі був добрий чолов’яга, простий, веселий; бачив, що я дуже люблю свою роботу. Сам він аж таким механіком не був, отож віддавав мені всі ремонтні роботи, а мені таке подобалося.

Я зі своєю ма не жив — вона надто далеко мешкала, за Шеппертоном[50], а я геть не бачив сенсу витрачати півдня на дорогу з роботи — на роботу. Люблю мати все близько, під рукою. Тож винайняв кімнату в подружжя Томпсонів, за десять хвилин ходи від гаража. То були милі люди. Він працював у взуттєвому бізнесі, щось наче швець, а місіс Томпсон варила їсти і господарювала в їхньому домі над майстернею. Я у них харчувався, снідав та вечеряв — ми завжди мали щось свіженьке на вечерю. Був єдиним їхнім квартирантом, тому вони вважали мене членом сім’ї.

Я люблю, щоб усе йшло усталеним ладом. Попрацювати, а після роботи сісти собі з газетою, подиміти, послухати трохи музики по радіо, естрада чи там вар’єте, а тоді рано йти спати. З дівчатами я ніколи не водився, навіть коли в армії служив. А служив я на Близькому Сході, в Порт-Саїді та й так.

Ні, я був цілком щасливий, мешкаючи у Томпсонів, так само проводячи день за днем, аж до того вечора, коли це сталося. Ніщо вже не буде, як раніше. І ніколи. Не знаю…

Томпсони поїхали побачитися зі своєю заміжньою донькою в Хайґейті[51]. Питали, чи я не хочу поїхати з ними, але я якось не любив бути причепою і пхатися комусь до хати, то, вийшовши з гаража, замість сидіти вдома сам-один, пішов до кінотеатру. Глянув на афішу, побачив, що йде щось ковбойсько-індіанське — там був намальований ковбой, який устромив ножа індіанцеві в кишки. Я таке люблю, як ідеться про вестерни, я справжня дитина, тож заплатив шилінг і два пенси та зайшов досередини. Дав свій клапоть паперу білетерці[52] і сказав: «Останній ряд, прошу», бо люблю сидіти ззаду і спиратися головою на стіну.

Отоді я її й побачив. У таких місцях дівчат часто одягають в оксамитові шапочки, от як у студентів, наче щоб хлопців із них зробити. Але з цієї хлопця не зробили. Мала мідяне волосся, підстрижене під пажа — так, здається, воно зветься, — і блакитні очі, які виглядають короткозорими, але бачать далі, ніж ви думаєте, а ввечері темніють, майже чорніють; губи трохи набурмосені, так наче все їй набридло і треба подарувати їй весь світ, щоб змусити всміхнутися. Її шкіра не була ні веснянкуватою, ні молочно-білою, а теплішою, природнішою, ніби персик. Маленька і струнка, оксамитна курточка — синього кольору — щільно її облягала, а шапочка на потилиці не приховувала мідяного волосся.

Я купив програмку — не те щоб вона мені була потрібна, а просто щоб трохи затриматися, — і спитав:

— Про що це кіно?

Вона й не глянула на мене. Просто пішла, ні на що не дивлячись, до протилежної стіни.

— Аматорська різанина, — сказала, — але можна добре виспатися.

Я не міг не засміятися. Бачив, що вона це зовсім серйозно. Не намагалася підколоти мене абощо.

— Ну й реклама, — сказав я. — А як директор почує?

Отоді вона на мене зиркнула. Звернула на мене оті блакитні очі, ще знуджені, байдужі, — але було в них щось таке, чого я раніше не бачив, та й пізніше теж, якась лінива млость, наче хтось прокидається від довгого сну і радий вас побачити. Такий блиск інколи з’являється в очах кота, коли його гладять, а він муркає, звивається в клубок і дозволяє робити із собою все, що завгодно. Якусь мить вона дивилася на мене, усміхаючись краєм уст і наче даючи мені шанс, тоді розірвала мій клапоть паперу і сказала:

— Мені за рекламу не платять. Платять, щоб я отак виглядала і заманювала вас досередини.

Відкинула завісу й посвітила в темряву. Я нічого не бачив. Усе було чорне, мов смола, як завжди спочатку, доки не звикнеш і не почнеш розрізняти обриси інших людей у залі, а на екрані були дві великі голови й один паруб’яга казав іншому: «Як не зізнаєшся, всаджу в тебе кулю», хтось розбив шибку, якась жінка закричала.

— Виглядає акурат для мене, — сказав я і почав навпомацки шукати, де б сісти.

— Це не картина, а трейлер на наступний тиждень, — сказала вона, клацнула своїм ліхтариком і показала мені місце в задньому ряду, через одне від проходу.

Я відсидів рекламу та кінохроніку, а тоді з’явився якийсь хлопчина та зіграв на органі, тоді завісу перед екраном підсвітили пурпуровим, золотим і зеленим, — кумедно, думаю, вони вважають, що ми мусимо дістати все за наші гроші, — тоді оглянувся і побачив, що зала напівпорожня. Либонь, дівчина мала рацію, кажучи, що картина так собі, тому й нікого не було.

Перш ніж зала знову потемніла, вона продефілювала вздовж проходу. Мала лоток із морозивом, але навіть не пропонувала його і не намагалася продати. Йшла наче уві сні, а коли звернула до іншого проходу, я махнув до неї.

— За шість пенсів є? — спитав.

Глянула крізь мене. Спершу так, наче я річ під її ногами, але потім, схоже, пізнала, бо на її губи повернулася легенька усмішка, в очі — млосний зблиск, вона обійшла крісла ззаду і підійшла до мене

— Вафельне чи ріжок? — промовила.

Сказати правду, я не хотів ні того, ні того. Хотів щось у неї купити і ще побалакати.

— А ви яке порадите? — сказав.

Вона стенула плечима.

— Ріжка на довше вистачає, — відповіла і втисла його мені в руку, перш ніж я встиг вибрати.

— А ви б самі не хотіли? — спитав я.

— Ні, дякую, — відповіла. — Я бачила, як його роблять.

Вона пішла, в залі потемніло, а я сидів із великим шестипенсовим ріжком як дурень. Кляте морозиво розтануло скраю ріжка, потекло мені на сорочку, і довелося швидко запихати замерзлу масу до рота, а то б вона полилася мені на коліна. Я мусив повернутися, бо на порожнє місце біля проходу вже хтось сів.

Нарешті я впорався, втерся носовичком, а тоді зосередився на