Читати книгу - "Загадка «Блакитного потяга»"

– Ні-ні, не тривожтеся. Я сам це зроблю.

Пройшовши у двері між купе, він за секунду-другу повернувся, киваючи.

– Так, так, усе як ви й сказали. Вибачте вже старому його метушливість.

І, зачинивши за собою двері, знову сів на своє місце в правому кутку.

Тяглися години. Трійця то куняла, то, стривожено здригаючись, прокидалася. Певно, ніколи ще три пасажири не купували квитків на потяг – найрозкішніший із наявних, – щоб потому відмовитися скористатися з вигод, за які заплатили. Пуаро вряди-годи позирав на годинник, а відтак, кивнувши, знову клював носом, заспокоєно дрімаючи. А одного разу підвівся з сидіння і, відчинивши двері в суміжне купе, зненацька туди зазирнув, після чого повернувся на місце, хитаючи головою.

– У чім річ? – прошепотів Найтон. – Ви очікуєте на якусь подію, адже так?

– Та щось нервуюся, – зізнався той. – Я наче кіт на розпеченій черепиці – аж підскакую від найменшого шурхоту.

Майор позіхнув.

– Ну й поїздочка – комфорту по саме нікуди, – буркнув він. – Сподіваюся, ви знаєте, що робите, мсьє Пуаро.

І спробував, розслабившись, заснути – ну чи хоч би покимарити. Вони з босом якраз задрімали, коли Пуаро, учотирнадцяте поглянувши на годинник, нахилився й поплескав мільйонера по плечу.

– Га? Що таке?

– За п’ять-десять хвилин, мсьє, ми прибуваємо в Ліон.

– О Господи! – У тьмяному світлі обличчя американця здавалося блідим і змарнілим. – То, значить, близько цього самого часу бідолашну Рут було вбито…

Він змовк, вдивляючись у простір перед собою, хоча вуста ледь помітно посмикувалися: той подумки повернувся до жахливої трагедії, яка занапастила його життя.

Зачувся, як і зазвичай, протяжний вереск гальм, і потяг, уповільнюючи швидкість, підповзав до перону. Ван Олдін опустив вікно й висунувся з нього.

– Якщо Дерек не винен… і ваша нова версія – правильна… той чоловік вийшов із вагона саме тут? – запитав він через плече.

На його подив, Пуаро похитав головою.

– Ні, – замислено видобув він. – Чоловік з вагона не виходив, але, гадаю… так, думаю, жінка – могла.

Найтон аж охнув.

– Жінка? – різким тоном перепитав батько вбитої.

– Так, жінка, – підтвердив детектив, киваючи. – Ви, мабуть, забули, мсьє ван Олдіне, але міс Ґрей у своїх показах згадувала, що якийсь молодик у кепці й пальті вискакував на перон – начебто розім’яти ноги. Але я особисто гадаю, що то була, найімовірніше, жінка.

– Але хто саме?

На обличчі американця була написана недовіра, проте відповідь Пуаро прозвучала серйозно й категорично.

– Її звуть – чи принаймні багато років звали – Кітті Кідд, але ви, мсьє ван Олдіне, знаєте її під іншим ім’ям – Ейди Мейсон.

Найтон стрибком звівся на ноги.

– Що?

Чоловічок обернувся до нього.

– Ох! Доки я не забув… – І вихопив щось із кишені, простягши майорові. – Дозвольте пригостити вас цигарочкою – і то з вашого власного портсигара. Як необережно було зронити його, коли ви підсіли в потяг на ceinture під Парижем!

Той вирячив на нього очі й застиг, неначе громом уражений. Відтак зробив якийсь порух, але Пуаро здійняв руку в застережному жесті.

– Ой, ні, не рухайтесь, – улесливим голоском видобув він. – Двері суміжного купе не замкнені, і в цю хвилину вас звідти тримають на мушці. Коли ми виїхали з Парижа, я відімкнув на них засувку, звелівши нашим друзям у формі зайти з коридору в купе й розташуватися там. Ну а як ви, підозрюю, знаєте, французька поліція досить активно вас розшукує, майоре Найтоне – чи нам краще звертатися до вас «мсьє Маркізе»?

Розділ тридцять п’ятий

Пояснення

– Пояснення?

Пуаро посміхнувся. Він сидів навпроти Руфуса ван Олдіна за накритим для ланчу столиком у мільйонеровому номері-люкс в готелі «Неґреско». На обличчі його візаві читались як полегшення, так і приголомшення. Детектив відкинувся в кріслі, закурив одну зі своїх крихітних цигарок і замислено витріщився у стелю.

– Гаразд, я надам вам пояснення. Все почалося з одного нюансу, який спантеличив мене. Знаєте якого? Спотвореного обличчя. Розслідуючи злочини, з таким нерідко стикаєшся, і тут одразу ж виникає запитання, пов’язане зі встановленням особи жертви. Тому якраз воно, природно, й спало мені на думку першим. Чи й справді вбили саме місіс Кеттерінґ? Але цей шлях нікуди не привів, оскільки покази міс Ґрей були недвозначні й дуже надійні, тож я викинув таку версію з голови. Вбито дійсно було місіс Кеттерінґ.

– Коли ви вперше запідозрили служницю?

– Не відразу, але одна характерна маленька деталь привернула до неї мою увагу – знайдений у вагоні портсигар. Вона ж бо сказала нам, що місіс Кеттерінґ подарувала такий чоловікові. Беручи до уваги їхні стосунки, це навіть при побіжному погляді здавалося вкрай малоймовірним і пробудило в мене сумніви щодо правдивості свідчень Ейди Мейсон як таких. Тут варто було взяти до уваги ще й той досить підозрілий факт, що вона прослужила у своєї господарки лише два місяці. Звісно, ніщо не вказувало на те, ніби вона могла бути причетною до цього злочину, оскільки її залишили в Парижі, а кілька свідків відтоді бачили місіс Кеттерінґ живою, але…

Тут Пуаро нахилився вперед і, по-менторськи здійнявши вказівного пальця, дуже виразно помахав ним перед обличчям ван Олдіна.

– … Але я хороший детектив. От і підозрюю. Ніхто й ніщо не вільні від моїх підозр. Я не вірю нічому з почутого. Тож і кажу собі: а звідки ми знаємо, що Ейду Мейсон таки залишили в Парижі? І спершу відповідь на це запитання здавалася цілком задовільною – із показів вашого секретаря, майора Найтона, людини абсолютно сторонньої та начебто цілком неупередженої у своїх свідченнях, які підтверджувались іще й словами самої вбитої до вагонного провідника. Але я поки виніс цю обставину за дужки, оскільки в моїй голові пускала паростки одна дуже химерна ідея – позірно неможлива й фантастична, – але якби вона якимось дивом все ж отримала підтвердження, то це конкретно взяте свідчення ставало нічого не вартим.

– Я зосередився на головному «камені спотикання» своєї версії – твердженні майора Найтона, що він зустрів Ейду Мейсон у готелі «Ріц», після того як «Блакитний потяг» відійшов із Парижа. Воно здавалось досить переконливим, а все ж, ретельно проаналізувавши факти, я зауважив два моменти. По-перше, те, що, за дивним збігом обставин, він теж прослужив у вас рівно два місяці. А по-друге, що його прізвище теж починається з літери «К»: Knighton.[86] Припустімо – просто припустімо, – що саме його портсигар було знайдено у вагоні. І тоді, якщо вони з Ейдою Мейсон – спільники і та