Читати книгу - "Дим"

– Ну…люблю готовить, – виправдався Антон. – Особенно проголодавшись.

Він хотів так пожартувати, але Юля одразу перехопила ініціативу:

– Моришь голодом? – тицьнула вона в Ірину виделкою. – А че, тоже вариант, – і задумалась.

– Та не… – смішно розгубилась Ірина. – Та ну вас!

Всі добродушно засміялись, а Лара, змовницьки підморгнувши Ірині, неголосно проказала їй по складах:

– Заз-дро-щі.

І обидві засміялись.

– Чего-чего? – нагострила вуха Юля.

Та Лара у відповідь лиш розвела руками, зобразивши святу невинність.

– Хитрые какие… – повела Юля плечем, а потім звернулась до Лари, мовби щось згадавши. – Слушай, мать, че-то мы как-то так сидим… как неродные.

Лара подивилась на неї, призадумавшись.

– Пиво вон есть… – зметикував Олег.

– Да пиво пивом, – махнула рукою Юля.

– Идем со мной, – позвала її Лара, і вони зникли в домі.

Скоро вони з’явились обидві – Юля несла на підносі чималу пляшку коньяку та широкі келихи, а Лара на ще ширшому підносі торт у вигляді рожевого серця з кремовою оборкою.

– Давайте по протоколу, – винувато всміхнулась вона. – Вначале попьем чайку, сейчас я чайник принесу еще… Это очень вкусный торт, у нас несколько таких было, ручной выпечки, это какая-то Юлькина знакомая здесь сама печет, на заказ, представляете?

Вона поставила піднос із тортом на стіл, Ігор їй допоміг.

– Это ж Дашка Елисеева, ты че, ее реально не помнишь? – залементувала Юля, розставляючи на стіл келихи. – Ее еще Шиншиллой называли, погоняло у нее такое было… Ну, Дашка, Дашуха, неужели не помнишь?

Лара з невинним виглядом покрутила головою.

– Ну ты даешь, мать… – здивувалась Юля. – Такая отвязная телка была, куда! Теперь… – вона поставила пляшку поміж келихів та взяла піднос під руку, – замуж вышла, за вояку какого-то местного, прикидываешь? Остепенилась и торты печет на заказ.

– Она смоленская?

– Ну а какая? Куда я за тортами-то ездила? В Смоленск же и ездила, – Юля всілася за стіл. – Была дома у нее, какая-то такая квартирка невзрачная… Двушка или что? – вона підперла голову рукою. – Без ремонта, без ни хрена. Детишек там то ли двое?

– Чего ты расселась, красавица? – гримнула на неї Лара, всміхаючись.

– А чего?

– Поди, чайник поставь.

– Ну ладно.

Як вона пішла, то Лара зиркнула на торт і мовила:

– Это все, конечно, несколько too much… – скривилась вона. – Я имею в виду дизайн и… – замахала руками, – цвет. Но на вкус – просто объедение!

А потім додала вже зовсім пошепки:

– И я отлично помню эту дуру Елисееву, но Юльке об этом ни слова, вы поняли?

Всі приглушено розсміялись, у тому числі й Олег, а Лара шмигнула назад у дім. Врешті вони з Юлею принесли електричний чайник, чашки і металеві банки з різноманітними імпортними чаями, декілька лимонів. Лара ще й тримала під рукою якийсь паперовий пакет. Вона поклала той пакет на край столу і стала нарізати торт, а Юля ходила округ столу, питаючись, кому який чай, тоді поналивала всім у чашки окропу.

Впоравшись із тортом, Лара розпакувала пакет та подала Антону жмуток фотографій.

– Вот, полюбуйтесь, – мрійливо всміхнулась і стала розкладати торт по блюдцях.

Антон з Іриною стали зацікавлено роздивлятись фотографії. На перших двох із них, майже однакових, коло розчинених дверцят чорного БМВ з тонованим склом стояв Ігор в такому ж костюмі, може, й тому самому. Чорні брюки, біла сорочка, тільки ще й в розстібнутому жакеті, лаковані туфлі; тримав у руках чималий букет, здається, з білих троянд. Він позирав кудись повз камеру своїм холоднуватим поглядом, а поруч із ним, кроків за два, на тротуарі, розв’язно присівши навпочіпки, курив ще один хлопчина, також у костюмі, чорнявий і смаглявий – цей позирав просто в камеру і очі мав, як дві вуглинки – чорні-чорні.

– Это Артем, – проговорила Лара, зазираючи Антону через плече. – Свидетелем у нас был, Игорька друг… Так, посунься!

Вона всілась між Антоном та Ірою і час од часу коментувала тепер.

Антон розібрав, що обидва парубки стоять у тітки Жені під під’їздом, там само, де й вони були кілька годин тому. Ось хлопці рушили в під’їзд, а ось уже і квартира – промелькнуло усміхнене лице тітки Жені, вона наче геть не змінилася з тих пір, як вони з Антоном бачились. Така ж худорлява, висока, строгі, сухуваті риси обличчя – Лара була геть на неї не схожа.

Бозна на кого вона узагалі схожа, вона колись по секрету повідала Антону, що побічними шляхами вивідала в матері, мовляв, схожа вона чимось на батька або якусь його рідню. Але те важко було перевірити – тітка Женя ростила Лару сама, з її батьком у неї був швидкоплинний роман, і Лара ніколи не бачила його не те що вживу, а й навіть на фото. І не знала, хто він був, хіба лише отак само, через обмовки та всілякі побіжні розповіді вона дізнавалася в різні часи, що її отець був ледь не якимось актором чи співаком, дуже відомим. Малою Лара клялась і божилась Антону, що так і є, що вона не вигадала те, що то мати обмовилась якось. А ще пізніш вона мовбито обмовилась, що він був одружений і мав дітей, але попри це любив тітку Женю і хотів піти з сім’ї заради неї, та вона була проти. І про Лару вона йому, мовбито, не сказала. Насправді Антон не те щоб сумнівався або ж вважав те все чистими вигадками. Лара ж була такою незвичайною, і відкись та незвичайність мала походити – в усякому разі, так він сам розсудив підлітком. Якось, ще дітьми, вони з сестрою з ентузіазмом перебирали всілякі плакати та листівки з теперішніми та минулими зірками радянської та навіть світової естради – Лара сказала, що краще про всяк випадок узяти всіх, які є, і Антон погодився. Вони сиділи на підлозі Лариної кімнати, обпершись спинами об її диван, і перебирали всю ту купу чоловічих лиць. Антон брав до рук одне якесь, вони дивились, потім Лара випрямлялась і намагалась повторити вираз обличчя чоловіка на фото, а Антон підносив фото збоку до її лиця, прискіпливо придивлявся – є схожість чи ні? Навіть командував їй час од часу – усміхнутись на інший бік, похилити голову чи наморщити лоба. Провозившись так до вечора, вони таки вибрали декілька фотографій – наших та зарубіжних, вирішивши, що схожість є, і немала. Треба буде відпочити і продовжити пошуки. Потім Антон поїхав, а Лара писала, що повішала ті фото на стіну, і ще деякі нові також. А через кілька років Антон з мамою поїхали до них на