Читати книгу - "Дим"

– Это не та бритва, что я просил! – безапеляційно відрізав він.

– Ну так пойди сам и купи свою долбаную бритву!!

– Посреди ночи?

– Олег, блин!..

– Неужели так сложно было купить чертову бритву?

– Ты что, специально? Ты это специально, да? – вона поставила руки в боки.

– Просто признай, черт побери, что тебе сложно для меня что-либо сделать! Даже мелочь…

– О чем ты, блин?

– О том самом. Ты демонстративно игнорируешь мои просьбы…

– Как ты сказал? Я игнорирую? Я?

Вони немовби й лаялись, але на лайку та розмова була геть не схожа. Говорили мляво і трохи наче навіть байдуже, немов не сперечалися, а гралися в суперечку, і все те без будь-якої злоби.

– Это я-то игнорирую? Вот это новости!.. – Юля примхливо пирхнула. – Лаар… – благаючи простягла до подруги руки.

– Так, все! – скрикнула Лара, різко змахнувши руками. – Прекратить болтовню! Шагом марш ужинать!

Олег зітхнув і, запхнувши пакунок із бритвою під пахву, посунув до дверей, Юля розвернулась за ним, очевидно, маючи намір продовжити розмову в коридорі.

Ігор з Ірою піднялись з дивану – Іра йшла, зацікавлено втупившись у зеленуватий екранчик телефона, і ще щось клацала по клавішах, а Ігор, кинувши неуважний погляд на телевізор, рушив за нею.

Лара стояла, задумавшись, тоді вигукнула:

– Так, стоп!

Всі спинились і зацікавлено позирали на неї, а вона підійшла до мужа, що тепер стояв по центру зали, обняла його за плечі.

– Внимание, все смотрим сюда!

Поклала голову йому на плече та ніжно всміхнулась.

Той засунув руки до кишень брюк і трохи відкинувся назад розслаблено, ледь всміхнувся кутиком вуст.

– Каков казачок? – спитав, так ото всміхаючись.

– Ух ты!.. – видихнула Юля і, либонь, уперше за весь вечір, зиркнула на Лариного мужа із приязню.

Сорочка йому також личила. Але Антон зауважив дещо інше. Ігор з Ларою стояли поруч, у центрі кімнати, освітлені тьмяним промінням старої, ще радянської люстри під стелею. Ігор стояв, засунувши руки до кишень брюк, спирався на обидві ноги, трошки розставивши їх, розслаблено опустивши плечі, мляво, трохи якось зверхньо всміхаючись. Дрібні чорно-червоні квіточки плелись вужиками по його грудях, шиї, зап’ястях, біла матерія якось відтіняла блідість його лиця, од чого здавалось воно тепер якимось сіруватим. Та ще й оті задавнені сонячні опіки, полущена шкіра…

Лара обіймала його й тулилась до нього, задоволено всміхаючись, ружі цвіли по її рукавах. І от тепер Антон уперше узрів їх не як просто собі закохану пару, а як мужа й жону, обвінчаних, обіцяних один одному, одним тілом, одним цілим. Тут, під цим тьмяним світлом радянської люстри, під стелею, у залі цегляного будиночку серед охайного селища під Смоленськом вони стояли поруч і немовби повільно зростались перед Антоновим взором, зростались ув щось одне.

– Отменно, – прицмокнув Олег і всміхнувся.

– Глянь, вони… немовби схожі! – радісно зашепотіла Антону Ірина, ізнов наче прочитавши його думки.

– Вечеря схолола, – зітхнув той, і собі всміхаючись.

– Так… все за мной! – гримнула Лара, відсторонившись од мужа, і рушила до дверей.

Йдучи, вона мимохідь поклала руку Антонові на плече. Ірина вийшла з нею, втупившись у телефон, Антон за Іриною, слідом чимчикували Олег із Юлею – вони одно щось собі бубоніли. Врешті, вже як думали всідатись під верандою, то Лара, роззирнувшись, зойкнула:

– Ну, где он опять запропастился?

– Щас я позову, – кивнув Антон, стоячи коло дверей.

Він повернувся до зали – світло люстри там вже було погашене, лиш блискав телеекран. Ігор стояв посеред зали, дивлячись на екран, у тій же позі – руки в кишенях, ноги трохи розставлені, лише тепер він не похитувався пружно на підошвах і плечі не здавались розслабленими. Навпаки – у всій його поставі відчувалась якась зосереджена напруга, він заціпенів, немов хижак перед стрибком. «Як кіт», – ізнов подумалось Антону.

Ігор повернув голову, ще як тільки Антон входив у двері.

– Уже иду, – мляво всміхнувся він.

Усміхається, а лице ізнов непорушне. У нерівному світлі екрана шкіра здається сірою, аж землистою, стирчить викривлений ніс… Антон зиркнув йому через плече – на екрані транслювали нічні бомбардування Белграда.

* * *

– Антош, отбивные изумительные! – приговорювала Юля безпосередньо, облизуючи пальці.

Вони з Олегом сиділи з боку клумби удвох – він усе докладав їй у тарілку по одній відбивній, вона смішно мурчала на те і мотала головою, але врешті з’їдала, той мовчки клав знову, і так разів зо п’ять. Виглядало те вельми зворушливо. Іра сиділа в голові столу і за своєю звичкою їла швидко, з апетитом, відкушуючи м’ясо великими шматками, мов хижак, заїдаючи його картоплею та запиваючи томатним соком. Лише до хліба майже не доторкалась, як завше. Антон сидів коло неї, з боку стіни будинку, і, вечеряючи, раз за разом позирав на неї нишком – власне, йому завше подобалось дивитись, як вона їсть, але він цього трошки соромився, вважав чогось не вельми нормальним.

– Правда, очень вкусно, – погодився з Юлею Ігор.

Він сидів по ліву руку од Антона, їв зосереджено, трохи відсторонено і, здається, нині єдиний з усієї компанії орудував ножем для м’яса. Лара принесла ножі та виделки і скидала їх гамузом серед столу, проте їли всі по-панібратськи – виделками, а дехто й геть руками, страва-бо не дуже марка, та й узагалі… А от Ігор орудував ножем, причому напрочуд уміло і спритно – йому якось вдавалось одним коротким, заледве помітним рухом одрізати шматок м’яса, тоді ще шматок, підхопити його виделкою.

Лара сиділа за Ігорем і, вечеряючи, повернулась трохи на бік до всіх. Вона раз од разу приязно всміхалася то до одного, то до другого зі своїх гостей, задоволено хитала головою, приплямкуючи, або, бува, ненав’язливо пропонувала комусь те та се.

Окрім смаженої картоплі, відбивних із яловичини та салату зі свіжих помідорів, на столі була нарізана тоненькими скибками сирокопчена ковбаса, сир, різноманітні соки в пакетах та соуси і ще окремо якась така ковбаса в продовгуватій бляшанці, немовби консервована, схожа на оту докторську, і ще й в олії чи чомусь такому – того добра стояло на столі аж дві чималі бляшанки. Антон хотів прочитати, що то воно, але було не по-нашому, він розібрав лише слово SPAM, наче відкись йому знайоме, а відки – бозна.

– Учитесь! – кивнула Лара на брата і підморгнула йому.

– Нет, правда… Ирка! – Юлю потягнуло на розглагольствування. – Как ты его так выдрессировала?

– Він сам, – пирхнула Ірина, ледь не похлинувшись.

– Врешь!

– Ні, – Ірина потішалась, зиркаючи