Читати книгу - "Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя"

про те, як він поїхав із Клівленда до Камбоджі, щоб працювати разом із місіонерами організації «Maryknoll». Він допомагає організації «Маленькі паростки», яка дбає про 270 дітей, яких усиновили після того, як їхні батьки померли від СНІДу. Усі ці діти ВІЛ-позитивні. Іноді він їздить на сміттєзвалища, де сім’ї шукають продукти й речі, які можна продати.

Коли читачі газети дізналися про його роботу, вони почали надсилати йому чеки на 10, 20, 50 доларів. Один чоловік пожертвував тисячу доларів. Усі ці пожертви були використані для будівництва та облаштування 10 класних кімнат у двоповерховій будівлі. Цю школу відкрили в Міжнародний день захисту дітей.

— Спочатку ми планували побудувати один поверх і молитися про те, щоб у майбутньому ми могли б завершити цю роботу, — каже Кевін. — Я витратив 10 тисяч доларів, які вдалося зібрати після виходу твоєї колонки, щоб добудувати школу.

Директор школи запитав Кевіна, чиї імена варто було б зазначити на табличці. «Гадаю, краще написати щось на кшталт: „Від друзів із Клівленда, штат Огайо, США“», — відповів Кевін.

Не обов’язково роздавати мільйони. Головне, щоб це був щирий дарунок — від серця. Коли ми з Брюсом познайомилися, йому було 35 років. Він мав фінансові проблеми і ледве тримався на плаву, аж доки не трапився момент, що змінив усе його життя. Він щойно відкрив свій PR-бізнес і потрапив на благодійний захід на користь Федерації єврейських спільнот. Цей захід проходив у будинку одного з найбільших девелоперів нерухомості у США. Після того як усі 30 гостей повечеряли, вони пішли до зали, де виступав Сем Міллер — один із найщедріших клівлендських філантропів. Він виголосив пристрасну промову про те, як важливо допомагати єврейській спільноті.

Люди були розчулені цими словами. Один чоловік підвівся і сказав: «Я хочу, щоб ви знали: цього року моя сім’я пожертвує 1,2 мільйона доларів». Мій чоловік ахнув. Тоді підвівся ще один чоловік, який сказав: «Цього року мій дарунок Федерації єврейських спільнот становитиме 750 тисяч доларів». Брюс затамував подих. Люди по черзі підводились і говорили про те, скільки пожертвують на користь цієї справи. Брюс аж спітнів. У цій кімнаті було чимало багатих людей, однак він не був одним із них. Більшість із них були на 20 років старші і протягом цих 20 років ішли шляхом фінансового успіху.

Коли настала Брюсова черга, він сказав: «Я тут наймолодший, і я щойно започаткував свій бізнес. Я заліз у борги по самі вуха, оскільки фінансую свій бізнес завдяки кредитам. Безперечно, за бізнес-калібром я не зрівняюся з жодним із вас, однак мене глибоко вразила ваша щедрість. Не знаю, як мені це вдасться, але якщо минулого року я пожертвував 100 доларів, то цього разу планую подвоїти цю суму».

Йому аплодували стоячи. Брюса плескали по спині й радісно вітали. Ці люди розуміли, що йому доведеться важко й напружено працювати. Побачивши таку реакцію, мій чоловік зрозумів, що головне — це не розмір дарунку, а його якість.

Утім, кількість — це теж добре. Якось Брюс працював з автодилером Лі Сейдманом. Лі відкрив компанію «Motorcars Group» у 1958 році. Одного разу він вирішив ризикнути й розвивати новий напрям — автомобільну франшизу, чого ніхто інший не робив. Люди вважали, що він збожеволів. Ішлося про марку «Toyota». Лі став одним із найбільших автодилерів країни. Він заробив мільйони, а потім усе роздав.

Цей чоловік міг би залишити своїм дітям великий спадок і перетворити їх на мультимільйонерів. Він міг провести свою пенсію в навколосвітніх круїзах. Та натомість вступив до Гарварду, щоб дізнатися, як краще роздати свої гроші.

Він віддав 17 мільйонів доларів Клівлендській клініці для створення кафедри функціональної нейрохірургії, оплати медичних досліджень та створення кардіологічного центру. Він віддав 1 мільйон доларів університетській дитячій лікарні «Rainbow» на інновації в галузі лікування дитячої онкології. Пожертвував 6 мільйонів доларів лікарні «Hillcrest», щоб там могли добудувати необхідні приміщення. А потім перевершив самого себе — пожертвував 42 мільйони доларів Мережі університетських лікарень на будівництво онкологічної лікарні. Раковий центр Сейдмана — це десятиповерхова будівля на 120 ліжок. Це єдиний безкоштовний онкологічний центр у північно-східному Огайо.

Коли його дружина Джейн бачить цю будівлю, то згадує свого батька, який помер від раку у віці 56 років. Він не побачив своїх онуків. Їхній дарунок допоможе багатьом дідусям і бабусям бачити, як зростають їхні онуки. На схилі життя Сейдмани заохочують інших людей віддавати гроші, доки вони ще живі й можуть побачити результат своєї щедрості. Сейдману подобається дивитися на те, як тане його банківський рахунок — і водночас виростає ще одна лікарня. Він ніколи не відчував себе багатшим.

Коли ділишся тим, що Бог поклав до твоєї кишені, усвідомлюєш: ти багатший, ніж уявляв. Що більше віддаєш, то більше отримуєш. Я вірю, що грошей завжди вистачить. І щодня кажу собі: «Мій достаток приносить користь іншим, а їхній — мені». Що більше я отримую, то більше можу віддати; а коли я це роблю, то починаю отримувати ще більше.

Багато років тому, коли я була матір’ю-одиначкою без копійки за душею, родина моєї подруги втратила все під час пожежі. Я виписала їй чек на 80 доларів. То було все, що я могла пожертвувати. Зараз це маленька сума, але тоді, коли я не мала нічого, вона була гігантською. Уже за кілька тижнів я отримала чек на 80 доларів із коледжу, де навчалась. У бухгалтерії помилилися, коли нараховували стипендії, і повернули мені недоплату.

Нещодавно в мене виникло непереборне бажання допомагати ще більше. Я відчула, що треба ділитися достатком зі світом. А тому виписала кілька чеків для благодійних фондів і допомогла своїй племінниці та двом племінникам вступити до коледжу. Було приємно відплатити світу добром.

А через годину мені зателефонувала кузина.

— Вітаю! Тобі вже, мабуть, телефон обірвали! — вигукнула вона.

— Чого б то? — здивовано запитала я.

— Твою книжку показували по телевізору! — кричала вона.

Про що взагалі йдеться? З’ясувалося, що саме в ту мить, коли я виписувала «чеки достатку», ведуча програми «Today» Года Котб показувала глядачам мою першу книжку «Бог ніколи не моргає» і наполегливо радила її прочитати.

Після розмови з кузиною я поклала слухавку, помовчала, похитала головою і сказала: «Господи, ти такий добрий до мене!» Тоді я ще не знала, що завдяки цьому 30-секундному фрагменту моя книжка піднялася до 11 позиції рейтингу Amazon. Книжка «Бог ніколи не моргає» посіла третє місце в рейтингу книжок із самодопомоги, друге — серед релігійних видань і перше — серед духовної літератури. Вона була надрукована