нашвидку історію його життя, ще молодого, але багатого на сильні враження. Раннє дитинство його минуло в Римі; виховувався він так, як у звичаї в римських вельмож, що доживали свій вік. За вчителя, гувернера, дядьку й усе, що завгодно, був у нього абат, суворий класик, шанувальник листів Пієтра Бембо[155], творів Джіованні делла Casa[156] та п’яти-шести пісень Данта, що читав їх не інакше, як із сильними викликами: «Dio, ehe cosa divina!»[157] і потім через два рядки: «Diavolo, ehe divina cosa!»[158], в чому полягала майже вся художня оцінка й критика, що звертав усю іншу розмову на броколі й артишоки, улюблені свої предмети, що знав дуже добре, в який час краща телятина, з якого місяця треба починати їсти козеня, що любив, зустрівшись із приятелем, іншим абатом, про все це побалакати на вулиці, що обтягував дуже вміло литки свої в шовкові панчохи, раніш запхнувши під них вовняні, що чистив себе регулярно раз на місяць ліками olio di ricino[159] в чашці кофію та товщав з кожним днем і годиною, як товщають усі абати. Натурально, що молодий князь дізнався небагато про що під таким началом. Дізнався він тільки, що латинська мова є матір’ю італійської, що монсиньйори[160] бувають трьох родів — одні в чорних панчохах, другі в лілових, а треті такі, які бувають майже те саме, що й кардинали[161]; дізнався про декілька листів Пієтра Бембо до тодішніх кардиналів, здебільшого привітальних; вивчив добре вулицю Корсо[162], якою ходив прогулюватися з абатом, та віллу Боргезе[163], та дві-три крамниці, перед якими зупинявся абат для закупки паперу, пер і нюхального тютюну, та аптеку, де брав своє olio di ricino. Цим обмежувався весь горизонт знань вихованця. Про інші землі і держави абат натякнув у якихось неясних і нетвердих рисах: що є земля Франція, багата земля, що англійці — хороші купці й люблять їздити, що німці — п’яниці, і що на півночі є варварська земля Московія, де бувають такі жорстокі морози, від яких може лопнути мозок людський. Далі від цих відомостей вихованець напевно б не дізнався, досягнувши до двадцятип’ятилітнього свого віку, якби старому князеві не спало раптом на думку змінити стару методу виховання й дати синові освіту європейську, що можна було почасти приписати впливові якоїсь французької дами, на яку він з недавнього часу почав наводити безперестанно лорнет на всіх театрах і гуляннях, засовуючи щохвилини своє підборіддя у величезне біле жабо та поправляючи чорний кучер на парику. Молодий князь був виряджений у Лукку, до університету. Там, за час шестилітнього його перебування, розгорнулася його жива італійська природа, що дрімала під нудним наглядом абата. В юнака виявилася душа, жадібна до насолод вишуканих, та спостережливий розум. Італійський університет, де наука животіла схована в черствих схоластичних образах, не задовольняв нової молоді, яка вже чула уривками про неї живі натяки, що перелітали через Альпи. Французький вплив ставав помітним у Верхній Італії: він заносився туди разом з модами, віньєтками, водевілями й напруженими творами нестримної французької музи[164], дивовижної, гарячої, але місцями не без ознак таланту. Сильний політичний рух у журналах з Липневої революції відгукнувся і тут. Мріяли про повернення загиблої італійської слави, з обуренням дивилися на ненависний білий мундир австрійського солдата. Але італійська природа, любителька спокійних насолод, не спалахнула повстанням, над яким не задумався б француз; все закінчилося тільки непереборним бажанням побувати в заальпійській, у справжній Європі. Постійний її рух і блиск манливо мелькали вдалині. Там була новість, протилежність ветхості італійській, там починалося XIX століття, європейське життя. Сильно поривалася туди душа молодого князя, чекаючи пригод і світла, і кожного разу тяжке почуття смутку його охоплювало, коли він бачив цілковиту до того неможливість: йому був відомий непохитний деспотизм старого князя, з яким було не під силу ладнати, — як раптом одержав він від нього листа, в якому наказано було йому їхати до Парижа, закінчити навчання в тамошньому університеті, і діждатися в Луцці тільки приїзду дядьки, з тим щоб вирядитися з ним разом. Молодий князь стрибнув з радості, перецілував усіх своїх друзів, угостив усіх у заміській остерії[165] і через два тижні був уже в дорозі, з серцем, готовим зустріти радісним биттям кожну річ. Коли переїхали Сімплон, приємна думка пробігла в голові його: він на другому боці, він у Європі! Дика потворність швейцарських гір, що нагромаджувалися без перспективи, без легких далей, трохи жахнула його зір, привчений до велично спокійної ніжної краси італійської природи. Але він просвітлів ураз, побачивши європейські міста, розкішні світлі готелі, вигоди, розставлені кожному мандрівникові, що розташовувався, як дома. Незвичайна чистота, блиск — все було для нього нове.
В німецьких містах дещо вразив його чудний склад тіла німців, позбавлений стрункої гармонії краси, чуття якої зароджено вже в грудях італійця; німецька мова теж вразила неприємно його музикальний слух. Але перед ним був уже французький кордон, серце його здригнулося. Пурхливі звуки європейської модної мови пестливо поцілували слух його. Він з таємним задоволенням ловив легкий шелест їх, що вже в Італії здавався йому чимсь піднесеним, очищеним від усіх гарячкових рухів, якими супроводяться сильні мови південних народів, що не вміють стримувати себе. Ще більше враження справив на нього особливий рід жінок — легких, пурхливих. Його вразила ця ефірна істота з ледве визначеними легкими формами, з маленькою ніжкою, з тоненьким легким станом, з відповідним вогнем у поглядах і легкими словами, які майже не вимовлялися. Він ждав з нетерпінням Парижа, населяв його баштами, палацами, склав собі по-своєму образ його і з сердечним трепетом побачив, нарешті, близькі ознаки столиці: наклеєні афіші, велетенські літери, збільшене число диліжансів, омнібуси… нарешті, понеслися будинки передмістя. І ось він у Парижі, незв’язно обійнятий його дивовижною зовнішністю, вражений рухом, блиском вулиць, безладдям дахів, гущиною труб, безархітектурними згуртованими масами будинків, тісно обліплених магазинами, бридкістю голих непритулених бокових стін, незчисленною змішаною юрмою золотих літер, які лізли на стіни, на вікна, на дахи і навіть на димарі, світлою прозорістю нижніх поверхів, що були тільки з самих дзеркальних стекол. Ось він, Париж, це постійне, хвилююче жерло, водограй, що мече іскри новин, просвіти, мод, вишуканого смаку і дрібних, але сильних законів, від яких не владні відірватися й самі осудники їх, велика виставка всього, що створює майстерство, мистецтво та всякий талант, захований у невидних кутках Європи, трепет і улюблена мрія двадцятилітньої людини,
