Читати книгу - "Дев’ять життів Крістофера Чанта"

— Я склав його в ту форму, із якою найлегше мати справу, — сказав Драйт. Як і все, що він говорив, ці слова були двозначні. 

— Якщо ти маєш на увазі, що з хлопцями легко мати справу, — сказав Крістофер, — боюся, це не той випадок. Не з хлопцями зі Світу Дванадцять А. 

— І не з дівчатами також, — голосно сказала Богиня. — Із жодного світу. 

— Хто для тебе Ґабріель де Вітт? — запитав Драйт. 

— Він ніби батько для сина, — сказав Крістофер. Досить гордий через те, що йому вдалося обачно не сказати, хто ким був насправді, він зиркнув крізь паркан на Такроя. Такрой сидів, згорнувшись калачиком, але Крістоферові здалося, що кучерява голова злегка кивнула. 

— Ти заявив права на де Вітта, — сказав Драйт. — І він може бути твоїм залежно від того, що ще ти маєш сказати. 

Паркан навколо решти трьох ковзнув і легко перетік кудись убік, поки не зник із очей, як і дерева перед тим. Ґабріель виглядав спантеличеним. Богиня стояла повна підозр. Крістофер насторожено подивився на Драйта. Усе було надто добре, щоб бути правдою. 

— Друга річ, про яку йдеться, — сказав Крістофер, — це моя людина, зазвичай відома як Мордекай Робертс. Гадаю, він був раніше вашим, і це означає, що його душа досі у вас. Оскільки тепер він моя людина, будьте ласкаві віддати його душу мені. 

Такроєва голова сіпнулася, він глянув на Крістофера з жахом і тривогою. Крістофер не звернув уваги. 

Він знав, що випробовує долю, але він завжди мав на меті віднайти Такроєву душу. Долаючи біль, він широко розставив ноги, склав руки поверх усього хутра й дорогоцінностей і усміхнувся Драйтові так, ніби його прохання було найбільш звичною справою в будь-якому зі світів. Драйт не показав і натяку на здивування чи злість. Це не був просто самоконтроль чи гордість. Крістофер знав, що Драйт очікував на його питання і не зважав, що Крістофер про це знав. Його думки шалено закрутилися. Драйт полегшив їхню дорогу в Світ Одинадцять. Він прикинувся, що сприймає Крістофера як рівного, і сказав, що можна забрати Ґабріелеві життя. Це означало, що Драйт очікує дещо від цього мати, дещо надзвичайно бажане. Але що саме? 

— Якщо член мого Племені стверджує, що він — твоя людина, ти маєш знати ім’я його душі, — зауважив Драйт. — Чи відкрив він тобі це ім’я? 

— Так, — сказав Крістофер. — Це ім’я Такрой. 

Обличчя усіх людей, які сиділи на лузі позаду Драйта, повернулися до нього. Усі виглядали обуреними. Але Драйт сказав: 

— І що ж Такрой зробив, щоб стати твоїм? 

— Він брехав заради мене цілий день, — сказав Крістофер. — І йому повірили. 

Перший справжній звук у цьому місці пролетів рядами людей. Довге хрипке перешіптування. Це жах? Чи схвалення? Що б то не було, Крістофер знав, що він сказав правильну річ. Такрой розповідав, що ці люди брехали заради Драйта. А переконливо брехати цілісінький день — це для них щонайщиріша вірність. 

— Тоді він може бути твоїм, — визнав Драйт. — Але за двох умов. Я поставлю дві умови, бо ти попросив мене про дві речі. Перша — ти мусиш показати, звісно, котра з цих душ належить йому. 

Він зробив ледь помітний рух могутньою коричневою рукою. Увагу Крістофера привернув рух серед дерев з одного боку. Він оглянув витончені стовбури, які безшумно розсувалися з того боку. Потім вони зупинилися, утворивши трав’янисту стежину, що вела до квадратної рамки Брами. Вона була метрів за п’ятнадцять від них. Драйт показував йому, що він міг би дістатися додому — за умови, якщо зробить, що від нього хочуть. 

— На шляху лежить велетенська брила їхньої магії, — прошепотіла Богиня. 

Ґабріель витягнув шию, щоб кинути довгий погляд на Браму. 

— Так, це тільки морквина перед віслюком, — погодився він. 

Такрой просто застогнав, опустивши голову на коліна. Люди почали приносити Крістоферові якісь предмети, складаючи перед ним широким півколом. Чоловік чи жінка приносили два-три предмети і насмішкувато вдивлялися в Крістофера, перш ніж викласти їх у лінію, яка все розширювалася. Він подивився на ці предмети. Деякі майже чорні, деякі жовтуваті, а інші білі або сяючі. Він не зрозумів, були це фігурки чи просто згустки матеріалу, який розплавився і застиг у химерній формі. Якісь із них віддалено нагадували людей. Більшість не мала жодної впізнаваної форми. Але матеріал, із якого їх було зроблено, мав набагато більше значення. Крістоферів шлунок перевернувся, і він доклав неймовірних зусиль, щоб зберегти гордовитий вигляд, коли усвідомив, що всі ці речі зроблено зі срібла. 

Коли там було близько сотні предметів, розкладених на зеленому дерні, Драйт знову помахав рукою, і люди припинили їх приносити. 

— Обери душу Такроя з-поміж душ моїх людей, — сказав він. 

Крістофер із тугою пройшовся уздовж вигнутого ряду зі зчепленими за спиною руками, щоб вони не тремтіли, а прикраси Берили не видзвонювали. Він почувався ніби генерал, що оглядає армію металевих гоблінів. Він пройшовся уздовж усього ряду, зліва направо, і жоден із предметів нічого для нього не означив. «Скористайся відьмівським зором», — наказав він собі, розвертаючись на правому фланзі й вирушаючи назад. На срібних фігурках він міг спрацювати лише поки він їх не торкався. Він примусив себе подивитися на фігурки в цей особливий спосіб. Довелося докласти чималих зусиль, щоб зробити це попри збочену, збрижену магію Одинадцятого Світу. І, як він і боявся, предмети виглядали так само: гротескними і беззмістовними. Його відьмівський зір працював, він знав це. Він знав, що частина людей, які сиділи на лузі, насправді були не тут, а в інших частинах лісу, задіяні в інших планах Драйта, але проектували сюди свої зображення, виконуючи Драйтів наказ. Але його відьмівський зір на сріблі не спрацює. 

Тож як іще він міг побачити? Він пройшовся уздовж лінії, розмірковуючи. Люди глузливо дивилися на нього, а Драйтова голова велично поверталася йому услід, коли він проминав його. «Вони усі такі неприємні, — думав Крістофер. — Нема жодного сумніву, що їхні душі схожі на маленькі срібні чудовиська. Такрой поміж них був єдиною приємною людиною. Ох! Ось же Такроєва душа!» Трохи лівіше. Не надто подібна до людської, як і решта, але вона виглядала приємною, в п’ятдесят разів приємнішою за них. 

Крістофер намагався наблизитися до неї, ніби він її не помітив, міркуючи, що ж трапиться, коли він візьме душу Такроя і втратить останню дрібку власної магії. Він мусить покластися на Богиню. Він сподівався, що вона це розуміє. 

Певно, його обличчя змінилося. Драйт зрозумів, що він знайшов правильну душу і раптом почав махлювати — а Крістофер знав, що так буде. Ряд химерних предметів раптом витягся на кілометр у довжину, і Такроєва душа опинилася якнайдалі від Крістофера. Інші душі почали змінювати форму, переплавляючись у нові химерні згустки і нові безформні форми. Потім сталося щось схоже на збрижений поштовх, і все повернулося в початковий стан. «Хвала небесам! — подумав Крістофер. — Це Богиня!» Він не зводив очей