Читати книгу - "Її ім’я було Татьяна"

Радянський Союз з усіх боків було обкладено американськими військовими базами: у Норвегії, Великобританії, Іспанії, Західній Німеччині, Італії, Туреччині, Греції, Японії, Південній Кореї, на островах Тихого океану. Тому бомбардувальникам Б-36 було гарантовано прикриття винищувачами, які могли підніматися з аеродромів, розкиданих навколо Радянського Союзу, а також з авіаносців. А вогонь зенітної артилерії бомбардувальнику Б-36 був не страшний, бо занадто високо він літав.

У лютому 1955 року на озброєння американської авіації надійшли перші міжконтинентальні реактивні бомбардувальники Б-52. Бойовий радіус — 7210 кілометрів. Тобто можна вилітати з Америки, бомбити Радянський Союз, повертатися до Америки. Максимальна швидкість — 957 км/год, максимальне бомбове навантаження — 31 тонна, нечувана висота польоту. 2013 року, коли я пишу ці рядки, Б-52 досі перебуває на озброєнні.

На час милої бесіди Жукова й Ейзенхауера Сполучені Штати, крім трьох сотень Б-36 і декількох перших Б-52, мали реактивний бомбардувальник Б-47. Міжконтинентальної дальності в нього не було. Точніше, була, але тільки в один кінець. Однак наявність безлічі американських баз навколо Радянського Союзу зводила цю незручність нанівець: тримати літаки можна на безпечній відстані від Радянського Союзу, у потрібний момент перегнати на передові аеродроми, заправити, підвісити бомби й відправити у політ з поверненням на бази Великобританії, Норвегії, Західної Німеччини, Туреччини, Південної Кореї тощо. Американська промисловість випустила 2041 такий літак.

Крім цього, американські авіаносці на час зустрічі Жукова та Ейзенхауера уже отримали палубні штурмовики «Скайхок», які також могли бути носієм ядерної зброї.

А в Радянського Союзу на той час міжконтинентальних засобів доставки не було.

5

За зворушливою турботою Жукова про збереження атмосфери ховалася ядерна імпотенція Радянського Союзу.

Жуков блефував, граючи надувними м’язами. У Радянського Союзу не було на той час 300–400 стратегічних ядерних зарядів.

Якби й було, то доставити їх неможливо. І поршневий Ту-4, і перші Ту-16, що надійшли на озброєння, теоретично могли донести «Татьяну» до Америки. Але тільки в один кінець. На повернення гасу не вистачало.

Різниця полягала в тому, що в разі війни американські бомбардувальники, не вразливі для вогню зенітної артилерії, були б прикриті своїми винищувачами, водночас Радянський Союз не мав баз навколо США, тому довелося б діяти без прикриття.

Якби вдалося навербувати смертників на самозгубний подвиг, на політ в один кінець, то прорватися через систему ППО поршневий Ту-4 навіть теоретично не міг. І Ту-16 теж.

Так навіщо ж Жуков розмірковував про непередбачувані наслідки обміну ядерними ударами однакової сили, якщо, власне, сили для завдання такого удару в Радянського Союзу на той час не було?

Якщо інтерес Жукова полягав у тому, щоб уберегти планету від загибелі, то він мав по-дружньому пояснити Ейзенхауерові, що таємниці військові видавати не має наміру, скільки в нас зарядів і носіїв, але нехай американський народ знає: ви нас знищите, однак за межами Радянського Союзу ми про всяк випадок сховали декілька зарядів. І хлопці наші вже живуть у певних країнах. Після того як ви нам завдасте ядерних ударів, наші хлопці на плечах через Канаду й Мексику принесуть елементи зарядів, зберуть і торохнуть у ваших містах. Чи багато тому Чикаго треба? Ой, як хмарочоси посиплються врізнобіч від епіцентру!

Міг би Жуков і сильніше налякати, мовляв, ми такі полохливі, тому вже й на території США необхідні запаси накопичили. У розібраному вигляді. Треба буде зберемо й уріжемо. Без усяких ракет і бомбардувальників. Так ви вже, це... першими не нападайте, а то все одно своє отримаєте.

Але Жуков дбав не про долю своєї країни та всієї планети.

Жуков готував прорив радянських танків до Західної Німеччини й далі до океану. Але за такі діяння можна було отримати ядерний удар з-поза океану. Тому Жуков і намагався відвести Ейзенхауера від захисту Європи. Мовляв, що тут у нас не сталося б, Америці зовсім не варто у бійку встрягати. А то ви на нас 300–400 атомних бомб, та ми на вас стільки само, щоб нам планети при цьому не занапастити.

Кинуто це наче ненароком під час обговорення зовсім іншого питання. Кинуто з упевненістю, як щось само собою зрозуміле: у вас 300–400 й у нас стільки само.

Хто подумав би, що у цього гравця жодного козиря в колоді, жодного гроша за душею та в кишенях дірки.

Сучасна російська мова для такої ситуації має абсолютно точний вислів — брати на понт.

Чи міг Президент США припустити, що за столом навпроти сидить дрібний шахрай, обвішаний золотими зірками?

6

Хрущовсько-Жуковські понти занадто дорого обійшлися нашому народові.

Мало їм було на весь світ язиком молоти, що в нас стільки само зарядів і носіїв, як і в США. Хрущов пішов далі.

1963 року Воєніздат випустив книгу «Військова стратегія». Авторський колектив:

Маршал Радянського Союзу Соколовський,

генерал-полковників — 1,

генерал-лейтенантів — 3,

генерал-майорів — 5,

полковників — 10.

Здано до друку 18 квітня 1963 року. На моєму примірнику зазначено: «Видання виправлене і доповнене». Отже, було й попереднє видання. Я його розшукати не зміг. Якщо хтось має, то поділіться знанням.

Маршал Соколовський вісім років очолював Генеральний штаб Радянської Армії. 1960 року посаду здав і взявся за перо. Його співавторів у генеральських і полковницьких погонах увінчано науковими ступенями та званнями.

Книга дивовижна. Ось тільки маленька цитата зі сторінки 393:

«У нашій країні проблема знищення ракет у польоті успішно вирішена радянською наукою і технікою...

Цікаво відзначити, що проблема протиракетної оборони на Заході до теперішнього часу ще далека від остаточного вирішення».

Тобто в нас остаточне розв’язання проблеми протиракетної оборони є, а в західних дурників немає!

Це одкровення здано до друку у квітні 1963 року. А було, повторюю, і попереднє видання. Без дозволу Хрущова, без його особистого наказу жоден генерал під такими понтами підписуватися не став би. І Маршалу Радянського Союзу Василю Даниловичу Соколовському таку нісенітницю підписувати зовсім не було рації. Кожен, хто в армії служив, знає, що ініціатива карається, тим більше в такому питанні. Навіщо Соколовському пригоди шукати?

За сенсацією Соколовському ганятися не треба було. Наклади в Радянському Союзі визначали не попитом, а планом. Наклад було заплановано ще до того, як учені мужі взялися за перо.

Настільки нахабна дезінформація такого рівня могла викидатися тільки централізовано й