Читати книгу - "Поліція"

латиною, але деякі з них він розумів. Розумів досить, щоб упевнитися, що Рудольф Асаєв помер так само таємничо і нез’ясовно, як і жив. І оскільки ознаки того, що тут здійснено злочин, були відсутні, зробили висновок, що причиною смерті став інсульт. Таке могло статися.

Як слідчий по вбивствах, Харрі міг би сказати їм, що такого статися не могло. Щоб головний свідок, «на жаль», помер. Що там говорив Арнольд? Якщо свідчення померлого могли завдати комусь шкоди, у дев’яноста чотирьох відсотках випадків йшлося про вбивство.

Парадоксальним у цій ситуації було те, що свідчення Асаєва могли завдати шкоди самому Харрі. Великої шкоди. Тож нащо турбуватися? Чом би просто не подякувати і простісінько жити далі? На це питання існувала проста відповідь: він був ненормальний.

Харрі жбурнув звіт на край довгого дубового столу і вирішив знищити його завтра. А зараз потрібно було поспати.

«Думай про що-небудь приємне».

Харрі підвівся, роздягаючись прямо на шляху до ванної кімнати. Він став під душ і включив гарячу воду, відчув, як шкіру коле й пощипує, неначе він отримує своє покарання.

«Думай про що-небудь приємне».

Він витерся, ліг на чисту білу білизну їхнього двоспального ліжка, заплющив очі і спробував скоріше заснути. Але думки наздогнали його раніше, ніж сон.

Він думав про неї.

Коли він стояв у туалеті із заплющеними очима і концентрувався, намагаючись перенестися в інше місце, він думав про Сільє Гравсенг. Думав про її м’яку засмаглу шкіру, про губи, про гаряче дихання, що потрапило на його обличчя, про дику лють у погляді, про мускулясте тіло, про форми, про пружність, про усю несправедливо властиву лише юності красу.

Дідько!

Її рука на його ремені, на животі. Її тіло, що наближається до нього. Поліцейський захват. Її голова, що майже торкається підлоги, слабкий протестуючий стогін, вигнута спина, сідниця, що стирчить угору, струнка, як пташиний хвіст.

От же ж дідько!

Він сів у ліжку. Ракель тепло усміхалася йому з фотографії на тумбочці. Тепло, мудро. Але якби вона знала? Якби вона на п'ять секунд проникла до його голови й побачила, хто він насправді, чи втекла б вона від нього, налякана? Може, у своїх головах ми усі хворі, і різниця лише в тому, що деякі випускають своїх монстрів назовні, а інші — ні?

Харрі думав про неї. Він уявив, що зробив те, про що вона благала, там, на письмовому столі, перевернувши купу студентських робіт, які жовтими метеликами розлетілися по кабінету, прилипаючи до їхніх спітнілих тіл, — грубі аркуші з дрібними чорними буквами, що означали кількість убивств, нападів, убивств на сексуальному ґрунті, убивств на ґрунті пияцтва, убивств із ревнощів, убивств родичів, нарковбивств, убивств у середовищі банд, убивств для відновлення честі, корисливі вбивства. Він думав про неї, стоячи в туалеті. І заповнив скляночку аж до краю.

Розділ 21

Беата Льонн позіхнула, моргнула і втупилася у вікно трамвая. Уранці сонце розпочало роботу з того, що розсіяло серпанок над Фрогнер-парком. На мокрих від роси тенісних кортах було порожньо, тільки один худорлявий літній чоловік розгублено стояв на гравієвій доріжці на корті, де ще не натягнули сітку перед початком сезону. Він роздивлявся трамвай. Худі ноги стирчали із старомодних тенісних шортів, блакитна офісна сорочка була застебнута криво, ракетка торкалася землі. Він чекає на партнера, який ще не прийшов, подумала Беата. Можливо, тому, що вони домовилися про цю зустріч ще минулого року, а партнер тим часом покинув цей світ. Вона знала, що відчуває ця людина.

Вона розрізнила силует Моноліту,[23] коли вони під’їжджали до зупинки біля центральних воріт парку.

Сьогодні вночі, після того як Катрина Братт забрала ключ від сховища речдоків, Беата сама відвідала свого партнера. Саме тому вона перебувала в трамваї в цій частині міста. Він був звичайною людиною. Так вона називала його про себе. Не той чоловік, про якого можна мріяти, а той, який потрібний час від часу. Його діти жили з колишньою дружиною, і тепер, коли її дочка знаходилася в Стейнк’єрі у бабусі, у них був час і можливість зустрічатися частіше. І все одно Беата помічала, що обмежує їх спілкування, їй було важливіше знати, що він існує як можливість, аніж проводити з ним час. Так або інакше, він ніколи не зміг би замінити Джека, ну й добре. Їй не потрібна була заміна, їй треба ось це. Щось інше, що ні до чого не зобов’язує, щось, про що вона не надто жалкуватиме у разі втрати.

Беата дивилася у вікно на зустрічний трамвай, що повз мимо неї. У тиші салону вона почула музику, що звучала в навушниках дівчини, котра сиділа поряд із нею, і упізнала набридливу поп-пісеньку з дев’яностих. У той час вона була найтихішою студенткою Поліцейської академії, дуже блідою, але часто червоніла, як тільки хтось дивився в її бік. Але, на щастя, задивлялося небагато. А ті, хто дивився, тут же забували про неї. У Беати Льонн була така зовнішність та поведінка, які перетворювали її на щось малопомітне, на заставку на телеекрані, що заповнює паузи між програмами, на візуальний тефлон.

А ось вона їх пам’ятала.

Усіх до одного.

І тому зараз, дивлячись на обличчя людей із зустрічного трамвая, вона могла згадати, де і за яких обставин бачила їх раніше. Можливо, учора в тому ж таки трамваї, або колись на шкільному дворі, або на зображенні з камер спостереження у банку, коли ідентифікувала грабіжників, або на ескалаторі в універмазі «Стін і Стрем», куди заходила за парою колготок. І не мало ніякого значення, що вони постаріли, підстриглися, нафарбувалися, відростили бороду, укололи ботокс або закачали силікон, — їхні обличчя, їхні справжні лиця, просвічували назовні, ніби були константою, чимось унікальним, як код ДНК з одинадцяти цифр. Це було її благословення і прокляття, яке одні психіатри називали синдромом Аспергера, а інші — невеликим ушкодженням мозку, яке її fusiform gyrus — мозковий центр розпізнавання облич — прагнув заповнити. А треті, котрі розумніші, ніяк не називали цю її здатність. Вони просто констатували, що вона пам’ятає усі коди й упізнає всіх.

Тому для Беати Льонн не було нічого незвичайного в тому, що її мозок уже почав процес розпізнавання обличчя чоловіка з трамвая, що проїжджав мимо.

Єдине, що було незвичайним, — це те, що їй не відразу вдалося упізнати його.

Їх розділяло усього метрів півтора, і вона звернула на нього увагу, оскільки він малював щось на запітнілому вікні трамвая і тому