Читати книгу - "Привид"

Харрі, але погляд його був спрямований кудись у стіну. «Наче тварина, яка гарячково шукає шлях втечі», — подумав Харрі. Або стадна тварина, що не бажає стикатися з ієрархічним викликом істоти, яка дивиться йому прямо у вічі. Чи просто людина із соціальними амбіціями, трохи вищими за середні. Але було в Прані ще щось, що привернуло увагу Харрі, щось у тому, як він стояв, у його сутулій поставі.

— Річ у тім, — мовив Харрі, — що криміналісти стверджують, що оті коричневі крупинки у віоліні насправді є тонко подрібненою оболонкою певної пігулки. І ця оболонка є аналогічною тій, яку ви використовуєте для покриття пігулок метадону, що виробляються тут, у Радієвому шпиталі.

— Ну і що? — виклично спитав Пран.

— Чи можна припустити, що віолін виробляє тут, у Норвегії, якийсь індивід, що має доступ до ваших метадонових пігулок?

Стіг Нібак та Мартін Пран обмінялися поглядами.

— Зараз ми постачаємо пігулки метадону і до інших шпиталів, тому певна обмежена кількість людей дійсно мають до них доступ, — сказав Нібак. — Але віолін — це хімія високого рівня. — Лопочучи губами, він видихнув повітря. — Що скажеш, Пране? Чи маємо ми, згідно з даними норвезьких наукових кіл, необхідні кадри й ресурси, щоби самостійно розробити таку речовину?

Пран похитав головою.

— А якщо це сталося випадково? — спитав Харрі.

Пран знизав плечима.

— Тоді з таким же успіхом можна припустити, що Брамс чисто випадково написав свій «Німецький реквієм».

У кімнаті запала тиша. Здавалося, навіть Нібак не міг нічого додати.

— Ну, гаразд, — сказав Харрі, підводячись.

— Сподіваюся, що ми хоч трохи стали в пригоді, — сказав Нібак, простягаючи Харрі руку через стіл. — Передавайте привіт Треско. Мабуть, він і досі працює в «Хафслунд Енерджі» на нічних змінах, тримаючи руку на рубильнику, через який у місто подається електричний струм?

— Щось у такому дусі.

— А йому що, денне світло не до вподоби?

— Йому не до вподоби, коли набридають.

Нібак про всяк випадок посміхнувся.

Виходячи, Харрі двічі зупинявся. Один раз — щоби понишпорити в темній лабораторії, де вже скінчили роботу і вимкнули світло. А вдруге — біля дверей, на яких красувалася табличка: «Мартін Пран». Під дверима виднілося світло. Харрі обережно натиснув на ручку. Замкнено.

Перше, що зробив Харрі, сідаючи до орендованого авто, — це перевірив свій мобільний. Побачив один пропущений дзвінок від Беати Льон, але від Ізабель Скоєн і досі нічого не було. Біля стадіону «Уллевол» Харрі збагнув, що погано розрахував у часі свою мандрівку за місто. Представники нації з найкоротшим у світі робочим днем уже поверталися додому. Щоби добратися до Каріхаугена, він витратив п’ятдесят хвилин.

* * * * *

Сергій сидів у своєму авто, барабанячи пальцями по керму. Теоретично його робоче місце було розташоване праворуч безперервного потоку автомобілів у годину пік, та коли він їхав на вечірню зміну, то все одно примудрявся застрягнути в заторах машин, що прямували з міста. Ці автомашини наближалися до Каріхаугена, наче застигаюча лава. Він знайшов того полісмена в Інтернеті. Поклацав по старих новинах. Справи, пов’язані з розслідуванням убивств. Він знешкодив серійного вбивцю в Австралії. Сергій запам’ятав це тому, що того самого ранку дивився програму з Австралії по каналу «Планета тварин». Вся програма була присвячена розумовим здібностям крокодилів у Північних територіях; йшлося про те, як крокодили вивчають повадки своєї жертви. Коли люди ставали табором у буші, вони зазвичай ішли вранці стежиною вздовж стариці набрати води. Бо на стежині вони були убезпечені від крокодилів, що лежали у воді й чатували. Якщо люди залишалися й на другий день, то наступного ранку ця процедура повторювалася. Коли ж вони залишалися й на третю добу, то все одно ходили тією самою стежиною, вже встигнувши забути про небезпеку крокодилів. А тим часом крокодил вискакував із куширів, хапав свою жертву й тягнув її до води.

Той полісмен виглядав на фото в Інтернеті так, наче йому було некомфортно. Наче йому не подобалося, коли його фотографували. Чи просто дивилися на нього.

Задзвонив телефон. То був Андрій. Він відразу ж перейшов до справи:

— Він зупинився в готелі «Леон».

Південносибірський діалект насправді звучить різко й уривчасто, наче автоматна черга. Але Андрій уповільнив його так, щоби його слова лилися плавно, як той потік машин, в якому застрягнув Сергій. Він двічі чітко й розбірливо повторив адресу, щоби Сергій добре її запам’ятав.

— Гаразд, — відповів він, намагаючись придати ентузіазму своєму голосу. — Я спитаю номер його кімнати. І якщо вона — не в кінці коридору, то я чекатиму його там, у кінці. Щоби, вийшовши з кімнати і рушивши до ліфта, він підставив мені спину.

— Ні, Сергію.

— Чому?

— В готелі не можна. В «Леоні» він нас чекатиме.

— Чекатиме? — Сергій аж сіпнувся від здивування.

Він змінив смугу руху і прилаштувався за орендною машиною, а тим часом Андрій пояснив йому, що той полісмен увійшов у контакт з двома продавцями і запросив отамана до готелю «Леон». Від цієї пропозиції за версту смерділо пасткою. Тому отаман дав чіткий наказ, щоби Сергій виконав свою роботу деінде.

— Але ж де?

— Підстережи його на вулиці біля готелю.

— Але ж де я це зроблю?

— Маєш вибір, — відповів Андрій. — Особисто я віддаю перевагу засідкам.

— Засідкам?

— Так, Сергію. Це завжди має бути засідка. І ще одне…

— Що?

— Він починає проникати у сфери, де він становитиме для нас небезпеку. І це означає, що справа стає невідкладною.

— Що… це означає?

— Отаман каже, що ти маєш певний час, але не більше того. Сьогодні краще, ніж завтра. І значно краще, ніж післязавтра. Зрозуміло?

Коли вони закінчили розмову, Сергій і досі стирчав в автомобільному заторі. Ніколи в житті не було йому так самотньо.

Година пік була у розпалі, і хвіст затору розсмоктався аж біля Бергера, якраз перед перехрестям Скедсмо. На той час Харрі вже встиг провести в авто близько години, переключаючи радіоканали і зупинившись, насамкінець, чисто на знак протесту, на каналі, що транслював класичну музику. Через двадцять хвилин він побачив з’їзд до аеропорту «Гардермоен». Вдень він уже кільканадцять разів телефонував на номер Торда Шульца, але так і не додзвонився. Колега Шульца, якого Харрі вдалося знайти серед персоналу авіалінії, сказав йому, що Торд зазвичай сидів удома, коли не був у рейсі. І підтвердив його адресу, яку Харрі знайшов в Інтернеті.

На землю вже опускалася темрява, коли Харрі дізнався з дорожнього знака, що прибув туди, куди слід. Він повільно рушив щойно заасфальтованою дорогою поміж однакових, мов коробки для взуття, будинків. По будинках, які