Читати книгу - "Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман"

Йому знадобилося кілька секунд, щоб помітити, в якому вона стані: донька не обійняла його у відповідь і не дивилася на нього. Вона знову впала в крісло, млява і бліда.

— Де Люсі? — запитав він, спершу в дочки, потім у констебля Ґарстоуна. — Де маленька Люсі? І Том? — Його розум знову швидко запрацював: напевно, вони потонули. Вони…

— Пан Шерборн у камері, сер. — Поліцейський поставив штамп на документі, що лежав на столі. — Його передадуть в Олбані після попереднього слухання.

— Попереднього слухання? Що за чорт? Де Люсі?

— Дитина з матір’ю, сер.

— Дитина явно не з матір’ю! Що ви з нею зробили? Що все це означає?

— Схоже, справжня мати дитини — пані Ронфельдт.

Білл вирішив, що, мабуть, не розчув слів Ґарстоуна й продовжив:

— Я вимагаю, щоб ви негайно звільнили мого зятя!

— Боюся, я не можу цього зробити, сер. Пан Шерборн перебуває під арештом.

— Арештований? Якого чорта?

— Поки що за фальсифікацію даних Співдружності. Порушення обов’язків державного службовця. Це тільки початок. Потім — викрадення дитини. І залишається той факт, що ми відкопали тіло Френка Ронфельдта на Янусі.

— Чи ви при розумі? — Білл повернувся до дочки, раптом розуміючи її блідість і відсутній погляд. — Не турбуйся про це, люба. Я з усім розберуся. Що б там не було, очевидно, все це жахлива помилка. Я докопаюся до суті.

— Не думаю, що ви розумієте, пане Ґрейсмарку, — почав поліцейський.

— Правду кажете, чорт, я не розумію. І ви за це заплатите сповна! Затягнули мою дочку в поліційний відділок через якусь безглузду історію. Звели наклеп на мого зятя. — Він повернувся до доньки. — Ізабель, скажи йому, що все це нісенітниця!

Вона сиділа тихо, з померклим поглядом. Поліцейський відкашлявся.

— Пані Шерборн відмовляється давати свідчення, сер.

Том відчув, як на нього тиснула тиша камери, така ж густа й плинна, мов ртуть. Досі його життя формував плескіт хвиль, шум вітру і ритм світла. Раптом усе припинилося. Він прислухався до птаха-бича, що високо в евкаліптових деревах піснею проголошував свою територію, не звертаючи уваги ні на що.

Самотність була знайома Томові, вона нагадала йому той час на Янусі, коли він жив на острові сам. Здавалося, роки, проведені з Ізабель і Люсі, він просто собі вигадав. Потім чоловік засунув руку в кишеню, витягнув бузкову атласну стрічку і згадав, як Люсі з усмішкою передала її йому, коли та зісковзнула. «Потримай, татку, будь ласка». Коли Гаррі Ґарстоун намагався конфіскувати її у відділку, втрутився Накі: «Хлопче, заради Бога. Та не задушить він нас нею!» І Том спокійно склав і сховав стрічку.

Жаль, який Том відчував через скоєне, поєднувався з глибоким полегшенням. Та ці дві протилежні фізичні сили, що створювали незрозумілу реакцію, здолала третя, сильніша — усвідомлення того, що він позбавив дитини власну дружину. Він почувався так, наче його заживо підвісили на м’ясний гачок. Напевно, схожі відчуття були й у Ханни Ронфельдт, Ізабель переживала це багато разів, і ця участь спіткала її знову. Тепер він не розумів, як міг завдавати коханій жінці таких страждань. Що, до чорта, він накоїв!

Том щосили намагався все це зрозуміти: чому вся його любов набула дивної неправильної форми, наче промінь світла, що заломлювався й викривлявся в складній системі лінз.

Вернон Накі знав Ізабель змалку. Її батько вчив п’ятьох його дітей.

— Найкраще, що можна зробити, — це забрати її додому, — серйозно сказав він Біллу. — Я поговорю з нею завтра.

— Але про що…

— Просто забери її додому, Білле. Забери бідолашну додому.

— Ізабель, люба! — Мати обняла дочку, щойно та ввійшла в будинок. Віолетта Ґрейсмарк також не розуміла, що відбувається, але, побачивши, у якому стані донька, не посміла розпитувати. — Ліжко вже розстелене. Білле, піди принеси її сумку.

Ізабель рушила у свою кімнату, нічого довкола не помічаючи. Віолетта посадила її в крісло, потім поспішила на кухню й повернувся зі склянкою.

— Тепла вода й бренді. Щоб заспокоїтися, — сказала вона.

Ізабель механічно випила напій і поставила порожню склянку на журнальний столик.

Віолетта принесла коц та накрила її коліна, хоча в кімнаті було зовсім тепло. Ізабель стала гладити вовну, водячи вказівним пальцем по лініях картатого узору. Вона була настільки зосереджена, що, здавалося, не чула, коли мати запитала:

— Тобі щось потрібно, люба? Ти голодна?

Білл зазирнув з-за дверей і поманив Віолетту на кухню.

— Вона хоч слово сказала?

— Ані слова. Гадаю, Ізабель шокована.

— Ну і я так думаю. Не можу вивести кінці в цій історії. Із самого ранку піду у відділок, щоб мені надали об’єктивні факти. Та Ханна Ронфельдт уже давно дивакувата. А що стосується старого Поттса, хай не вважає, ніби може тут тиснути, бо має гроші. — Білл потягнув донизу кінці жилета. — Я не дозволю командувати собою якійсь божевільній та її батькові, попри те, скільки в них грошей.

Тієї ночі Ізабель лежала на своєму вузькому дитячому ліжку, тепер такому чужому й незручному. Легкий вітер гойдав мереживні фіранки, а надворі в мерехтінні зірок відбивалося сюрчання цвіркунів. У таку ж ніч, як ця, здавалося, зовсім недавно, вона лежала й не могла заснути, схвильована перед майбутнім весіллям. Вона подякувала Богові за те, що послав їй Тома Шерборна: за те, що він народився, пройшов без ушкоджень усю війну, що якийсь вітерець долі заніс його в її краї і вона була першою людиною, котру він побачив, зійшовши на берег.

Ізабель намагалася пригадати той стан захопленого очікування, відчуття, ніби після всіх бід і втрат, які принесла війна, життя буде щасливим. Але це почуття було втрачено: зараз усе здавалося помилкою, оманою. Її щастя на Янусі виглядало чимось далеким і нереальним. Протягом двох років Том брехав їй кожним словом, і навіть коли мовчав. Якщо вона не помітила той обман, то що ж іще пропустила? Чому він не згадував про зустріч із Ханною Ронфельдт? Що він приховував? У пориві нудоти Ізабель побачила образ Тома, Ханни і Люсі — щасливої сім’ї. Думки про зраду, які мучили її ще на Янусі, тепер повернулися, ставши ще темнішими, ще нав’язливішими. Можливо, у нього були інші жінки та інше життя. Можливо, там, на сході,