Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

— Прийдеш?

Кіку помовчала, а потім наївно спитала:

— А що мені в тебе робити?

— Нічого. А що жінки в чоловіків роблять! — сказав Каза Чхетіа і всміхнувся.

— Я не знаю цього...— Вона зніяковіла й пішла на свою половину.

Чернець нашвидку помолився й подався спати.

Я ніколи не був сміливцем і не шукав слави зірвиголови. Я завжди був обачний і розумний, але цього разу мене наче піднесло до краю прірви. В голові вмить зродився план дій. Я сказав Туташхіа:

— Дато Туташхіа! Я багато доброго чув про вас. Ви маєте репутацію чесної, справедливої людини. Чому ви байдужі до цього зла? Адже гине людина!

Туташхіа зиркнув на мене, і напевне лише тому, що я назвав його справжнє ім’я. Потім перевів погляд на розбійників — і знову, щоб зрозуміти, чи вони почули мої слова, чи ні. Тільки переконавшись, що ніхто нічого не чув, він сказав:

— Це не моє діло. А ось коли воно стосується мене самого, тоді воно — моє. Ніхто не гідний мого втручання. Прийде до нього Кіку цієї ночі. Якщо втрутитися, може, й не прийде. Але потім усе одно по-своєму зробить, тільки ще гірше. Я це знаю! — Туташхіа замовк, потім махнув рукою і додав: — Поклав я край такому ділу!

Я кинувся до Кази Чхетіа й заторохтів:

— Що ви робите? Як вам не соромно? Краще вже силоміць... Чуєте?.. Краще згвалтувати...

Дружки з цікавістю видивлялися на мене, як на собачку, яка не знати чого задзявулила, поки Каза Чхетіа не вліпив мені лункого ляпаса й не взявся знову за карти.

Туташхіа розкурював люльку, випускаючи химерні клуби диму, і був весь у полоні своїх думок.

Я ледве доплентався до своєї кімнати, впав на постіль і заплакав.

Рипнули вхідні двері духану, клацнули засуви. Я злякався, що Дуру почує мої схлипування, запідозрить щось зле, а ці негідники вирішать, що я навмисне хочу попередити хазяїна, і тоді мені капець. Я проковтнув сльози.

У вікно видно було чисте, засіяне яскравими зірками небо. Одна зірка зірвалася, перетнула небозвід і згасла.

На мене налягли цілоденна нервовість і втома, скувало напруження, і я заснув.

Скільки часу минуло — не знаю. Рипнув тапчан, і я прокинувся. Чернець, здавалося, спокійно сопів собі в своїй постелі. Туташхіа лежав під буркою, не роздягнувшись, і дивився на стелю. Один раз глянув на мене, як заскрипів мій тапчан, і знову вп’явся очима в стелю.

Мене, як шашіль, точила думка: прийде чи не прийде Кіку забирати обіцяного капшука?

Кімнати розділяла стіна з каштанових дощок. Квалтава і його дружки були поряд. Чути було шепіт і розкотисте п’яне хропіння. Про що шепталися, я розчути не зміг.

Проспівали перші півні. Туташхіа підвівся, набив люльку, задимів. Докуривши, знову загорнувся в бурку й ліг.

Минуло ще десь з годину. В сусідній кімнаті тихо спитали:

— Хто там?

— Це я! — почувся шепіт Кіку.

То був приглушений шепіт, немов її взяли за горло й змусили вимовити ті слова.

За стіною квапливо заговорили, зашамоталися. Потім шум стих, і Каза Чхетіа сказав:

— Заходь, люба, чого стояти там?

Туташхіа підвівся й знову набив люльку. Заворушився чернець і закляк, прислухаючись.

По шурхоту кроків я зрозумів, що Бодго Квалтава й Куру Кардава вийшли з кімнати в залу духану, залишивши свого дружка самого.

— Заходь, дівчинко, заходь, чого там стояти! — повторив Каза Чхетіа, і знову ані звуку.

— Іди, дівчино, кличе, не чуєш, чи що?— то був голос Бодго Квалтава.

Якийсь час було тихо. А тоді заскрипів тапчан, і я почув голос Кіку:

— Не знаю я цього... боюся. Як це я повинна робити...

— Та тут і знати нема чого. Ходи до мене, люба, ну йди!.. Ну ось...

Туташхіа встав, поправив черкеску, застебнув пояс з кинджалом, пригнав на місце наган і маузер.

— Дайте мені наган. Я допоможу... якщо буде можливість,— попросив я Дату Туташхіа.

Він не відповів. Я повторив, але він мовчав, ніби не чув.

Поряд у кімнаті дуже скрипнув тапчан і почулося сопіння.

Туташхіа звів курок нагана й ткнув його мені в руки.

Поки я був беззбройний, мені здавалося, що моїй злості бракує лише вогнепального дула. А як відчув я дотик смертельного металу, по тілу враз морозом сипнуло — смерть дихнула мені в обличчя, своя чи чужа... І я вмить сховав нагана в Кишеню.

— Духанників хлопчина десь тут недалеко крутиться,— шепнув мені Туташхіа.— Зараз тут станеться щось трохи гірше. Не маю сумніву... Я йду звідси.

Туташхіа насунув сванську шапку, підіткнув поли черкески ззаду й накинув бурку.

Цього я не чекав! Я був певен, що в ньому прокинулась совість і він втрутиться...

Із сусідньої кімнати долинув слабкий крик.

У залі квапливо зашурхотіли капці: слідом за Дзобою ввійшов Дуру, тримаючи в руках свічку.

— Кіку! Де ти? — закричав він.— Зараз же виходь звідти! Ти чуєш? Виходь! Господи! Яка ганьба! Не жити мені тепер...

— Затримайте того сучого сина,— зарепетував із сусідньої кімнати своїм приятелям Каза Чхетіа.— Якщо він втаскається сюди, я заколю його, як кабана!

— Що я казав! Навіщо вплутуватися в це погане діло?— Прошепотів Куру Кардава.

— Боже! Що ви зі мною зробили, мерзотники! — знову затужив Дуру.

— Ушивайся звідси, тварюко! На кого ти кидаєшся, стара жабо! — Бодго Квалтава заступив духанникові дорогу.

Куру Кардава встав слідом за старшим товаришем. Вони обидва оголили маузери.

Дуру перестав метушитися, завмер на хвильку і, повернувшись, майнув з кімнати, гублячи капці.

Туташхіа підвівся, щоб вийти з кімнати.

— Ти сказав, що тут станеться щось трохи гірше? — несподівано мовив чернець.— А сам тікаєш. Виходить, ти боягуз!

Туташхіа обернувся до ченця й перепитав:

— Боягуз?..

— Хто зрадив бога, хто для людей не зробив того, що міг зробити, хто дитяті божому в біді не подав руки — той боягуз і прирік себе на самотність. Раз ти одвернувся від людей, то й ти їм не потрібний, і доля твоя — доля загнаного звіра!— спокійно закінчив чернець.

Туташхіа відштовхнув мене з дороги, вийшов у залу, не кваплячись дійшов до вхідних дверей і взявся за засув.

Дзоба вп’явся в його бурку:

— Дядю Дато, не йди... не йди, дядю Дато, ми загинемо!

Туташхіа закам’янів. Стало дуже тихо.

Дата Туташхіа мав славу надзвичайно сміливого й рішучого. Іншої