Читати книгу - "З роду старої крові, Анна Мавченко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Не тримайся за мене так сильно, я ледве дихаю! – обурювалася Кора час від часу.
– Я впаду! – відказувала їй принцеса жалібно, проте хватку послаблювала, щоб через кілька хвилин забути про заувагу дівчини й знову взятися за своє.
– Може, пересядеш до мене? – запропонував якось Арсен, щойно загін сповільнився, долаючи небезпечно крутий горб. – Я дозволю триматися за мене так міцно, як тільки зможеш.
Місцевість через близькість гірського хребта була нерівною, часто слизькою й сильно засніженою. Дорогу важко було вирізнити з суцільної білої поверхні, але чоловіки з цим непогано справлялися.
– Певен, зі мною ти почуватимешся впевненіше, – усміхнувся маг, намагаючись показати свою люб’язність і добродушність.
Однак Корнелії його пропозиція здалася нав’язливою, тож вона просто похитала головою у мовчазній відмові.
– Якщо ти соромишся… – не відставав хлопець, однак тут утрутився Інґвар.
– Облиш її, Арсене! – наказав він крижаним тоном, попри те, що погляд його ладен був на місці спопелити воїна. – І краще зайвий раз не наближайся.
– Слухаюся, Ваша Світлосте! – кивнув маг, утім дещо спантеличено.
Він не міг зрозуміти, з чого це раптом лорд став таким… злим. Однак вирішив зайвий раз не дратувати його й виконати наказ. Хоч відчув через це гігантське розчарування, адже встиг науявляти, як ніжні дівочі руки огортатимуть його груди в сильних обіймах.
Чого ховати, Арсен був ласий на жіночу ласку, а жінки – на його точену вроду й уміння правильно проявляти ніжність. Кожна красуня віддавалася воїну з власної волі, часто не доводилося навіть докладати великих зусиль. Він звик ловити на собі зачаровані й захопливі погляди, як і звик дарувати такі ж у відповідь, хоча здебільшого вони були улесливими. Однак не сьогодні. Досі він не бачив нікого, вродливішого за дівчину, приведену лордом з Середнього світу. Було в ній щось неземне, мовби космічне, заворожливе й недосяжне. Нею буквально хотілося милуватися щосекунди.
«Невже всі дракониці такі?» – подумав про себе Арсен. Усе, що він знав про цю дивовижну красуню, зводилося до однієї простої характеристики, озвученої батьком учора ввечері: загублена донька одного з восьми драконових Домів, яка поверне лорда й Утреда додому.
Арсен і гадки не мав, хто з «величних і неприступних» ящурів (котрих він звик зневажати через їх пихатість і зарозумілість, а ще більше – через легковажність і нечесну байдужість до таких, як він: відступників, які відмовилися миритися з несправедливістю в домініонах і подалися шукати кращого місця, добровільно «впавши» до рівня жителів Нижчого світу) спромігся переспати зі звичайною смертною й зачати їй дитя, однак хотів поглянути на його пику, коли той дізнається (якщо досі не знав) про існування спадкоємиці. Щось підказувало магу, насолодитися буде чим. Утім, чи зможе покруч і справді пройти Тіньові гори? Чи вистачить їй сил і везіння не попрощатися з власним життям і не згубити життя її вірних супутників? Померти зараз було б украй ганебно й сумно. Бойові маги, звісно, живуть довго, однак не так, як дракони. Якщо пощастить, Арсен невдовзі відсвяткує свою першу «третину», умовно кажучи.
Натомість Інґвар і його вірна Правиця таких третин провели в минуле чимало. Хлопець не знав достеменно, скільки їм років, однак здогадувався, що далеко не одна сотня. До нього доходили чутки, що раса, благословенна самими богами, спроможна прожити тисячоліття, однак досі не знайшов перевіреної інформації в підтвердження цього. А запитати особисто в лорда не насмілювався. Арсен вважав Хродґейра чи не єдиним драконом, вартим чесної поваги. За ті роки, що вони знайомі, виходець з земель Саларісу ще жодного разу не дав підстав для зневаги, ба більше – по-справжньому дбав про істот, яких відкинув увесь світ у гонінні за давно зогнилими законами, які лише спресовують народи й нації, не даючи їм змоги вільно рухатись у майбутнє. Тож маг не раз ловив себе на думці, що з лорда вийшов би гідний імператор, під чиїм керівництвом неодмінно розцвіла б нова епоха в історії всіх трьох світів. Однак то були тільки мрії, бо право владарювати боги дарували лише Сонцю та Ночі.
– Спішуємося! – наказав лорд цілих дві години потому.
Корнелія ледь не заспівала від щастя, хоча плакати хотілося більше. Вона й не думала ніколи, що їзда верхи може так сильно втомлювати.
Ледве відліпивши свій зад від сідла, дівчина нетерпляче зіскочила на землю, однак не врахувала того, що її змерзлі кінцівки не просто одубіли, а намертво заніміли.
– Тримаю! – попередив Інґвар, вчасно підоспівши.
Корнелія вдячно всміхнулась і ненав’язливо виплуталася з його обіймів, а тоді взялася розминати дерев'яні ноги: спершу руками, згодом невеличкими кроками.
– Насувається буря, – спокійно, проте похмуро завважив Волкон, вдивляючись у сніжно-білу пелену, що повністю сховала за собою лінію горизонту.
Тонкі світло-карі очі зіщулилися, напруживши старечі зморшки, витесані часом і нелегким життям
– За таких умов складно буде пересуватися, – додав Утред, скривившись.
– Найімовірніше, ми не встигнемо дістатися Мідаса до настання темряви, – припустив Ірвіс, порівнявшись із чоловіками.
Він між двох широкоплечих дужих воїнів більше нагадував дитину, дарма що вже кілька століть минуло з його дня народження.
– Хоч би не довелося в лісі ночувати, – невесело зітхнула Кора, порівнявшись з Корнелією й простягнувши їй термос із гарячим чаєм.
Еллі відірвалася від мовчазного підслуховування й поглянула на дівчину.
– Дякую, – проказала усміхнено, взявши до рук посудину з напоєм, – за все!
– Не казатиму, що немає за що, – пирхнула Кора насмішкувато й розім’яла плечі.
Почувся неприємний хрускіт. Корнелія скривилася.
– То ти теж ельфійка? – поцікавилася, щоб не нудитись у тиші.
Крім того, це питання хвилює її ще від учора.
– Ні, я – дроу, – хитнула Кора головою, трохи помовчала, а тоді раптом продовжила: – Наші з Метліном раси – споконвічні вороги. Ельфи й дроу – темні та світлі – завжди й у всьому запеклі противники, які вперто ненавидять одне одного. Запитаєш, чому? Конкретних причин ніхто не назве, бо насправді в цій ворожнечі винна лише природа і консервативна влада, яка не воліє відходити від старих установок і живе минулим.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З роду старої крові, Анна Мавченко», після закриття браузера.