Читати книгу - "Прихисток твоєї помсти, Розалія Лоренс"

МИКИТА

У її очах я бачив нервозність, розгубленість і поступове розуміння. Я шокував її. Та й сам був шокований своєю прямолінійністю. Хотів поступово, аби потім вона мліла від такого запрошення, а не сиділа, як залякана бджілка.

Але сьогодні все змінилося. Побачивши біля неї того в’юна-спокусника, ледве стримав себе. Мені захотілося взяти його за руку, якою він торкався моєї дівчинки, і викрутити до хрусту.

Ніколи не помічав за собою такого нерозумного бажання. Я ж не мій батько, щоб за таке чинити насильство. Тому я маю інші методи, які будуть корисні й мені, і йому.

Підтягну хлопця, так би мовити, у навчанні. Стане він моїм найкращим студентом на потоці, або ж вилетить із нього в перший шторм, тобто сесію.

Це вже залежить від нього. Особисто мене влаштовує другий перебіг подій.

Мелісса нервово поправила волосся, блиснувши сапфіровою обручкою.

З моєї сторони було зовсім не романтично ось так її завести в крамницю і буркнути «вибирай». Але що сталося, те сталося.

Коли побачив, як вона їй сподобалася, плюнув на те, що та не підходить для заручин. Її сяяння в очах було важливіше в сто разів.

Можливо, було б ліпше обрати традиційний варіант, аби кожен зрозумів, що вона зайнята. Аби ми були парою, і всі знали, що вона моя. Але мені треба бути обережним і не дати нагоду ревнощам застилати очі.

Коли до нас підійшла офіціантка із замовленням, Мелісса почала відразу їсти, не звертаючи уваги на мене, ніби я її зараз не запросив на побачення. Така її реакція звеселила мене. Ну, підіграю тобі трохи, крихітко. Зовсім трошки.

Помічав на собі її короткі погляди. Думала, я буду прямувати напролом? Ні дівчинко. Я зачекаю. Хоча б ще декілька хвилин.

— Як тобі нові знайомі?

Не очікувала такого питання. Почервоніла й нервово випила воду.

— Приємні, — знизила плечима.

Стримав бажання фиркнути. Це той Ковальський приємний?

— Я радий, що вони тобі приємні, — поклав руку на спинку дивана позаду неї. Вона завмерла. Дихання почастішало. — Студентські друзі це чудово, якщо вони не заважають.

Нахмуривши тендітні брови, глянула прямо в очі. Наче струм проник під шкіру. Знадобилося неабиякої витримки, щоб не злякати її своєю реакцією на неї.

— Заважати?

— Так, — ледве помітно нахилився до неї ближче. Її аромат дурманив. — Якщо друзі заважають навчанню, це не добре.

— Вони не будуть заважати, — заперечливо прошепотіла.

Авжеж, не будуть. Я йому й усім, хто посміє це зробити, дам стільки навчання, що не встигатимуть до туалету на перервах бігати. Не те що кликати тебе гуляти.

— Я впевнений, що не будуть.

Її пасмо висмикнулося, прикриваючи її вродливі очі. Протягнувши руку, ніжно заправив її за вухо. Мелісса, затамувавши дихання, розширеними очима дивилася на мене.

Я не забирав руку. Не так швидко. Не зараз. Ще трохи насолодитися її теплом, її ніжністю. Я жадав цього удень і вночі.

Її груди почали шалено здіймалися, торивши моєму серцебиттю.

— Так, ти згідна?

— Із чим? — збентежено прошепотіла.

— Сходити зі мною на побачення?

Щоки залилися рум'янцем. Облизнувши губу привабливим язичком, опустила очі. Волосся прикрило її обличчя, і я нахилився, щоб відкинути його за спину, нависаючи над нею.

— Але ми вже одружені, — збентежено прошепотіла.

— Так, — протягнув.

— Ти не зобов’язаний запрошувати мене на побачення.

Примружився. Я не вловлював її логіку. Ця дівчина абсолютно не логічна.

— Чому я не можу запросити свою дружину на побачення?

— Ну… — запнулася і прочистила горло. — Хіба побачення потрібні не перед весіллям?

— Шкода, що перед весіллям у нас не було на це часу, тож… — нахилився до вуха. — Не доставиш мені задоволення наздогнати це?

Відчув, як вона здригнулася. А мені хотілося більшого. Гадаю, вона до цього ще не готова.

Підняла голову, і наші очі зустрілися. Носи майже торкалися один одного. Дихання змішувалося.

— Ти дійсно хочеш цього?

— Дуже, — дихнув у її губи. — А ти?

Зачаровано спостерігав, як вона знову нервово провела язиком по таких до біса спокусливих губах.

— Я не проти, — нарешті, вимовила вона, обпалюючи губи гарячим диханням.

Спокуслива Бджілка. Що ти зі мною робиш?

— Ваш десерт, — несподівано пролунав голос офіціантки.

Мелісса різко відсторонилася, сором’язливо приховуючи обличчя.

Не радо зиркнувши на офіціантку, скрізь проціджені зуби подякував і одразу попросив рахунок.

Спостерігав, як моя дівчинка взяла ложечку, занурила її в десерт і, сунувши в рот, округлила очі. З її горла пролунав тихий стогін.

Судомно ковтнувши, жадав почути тисячу таких стогонів. Або й більше. Тисячі разів буде замало.

— Сподобалося?

Сором’язливо кивнувши, продовжувала їсти. Мені ж від одного її вигляду ставало ще гірше. Перший раз у ресторані відчуваю несамовитий голод. І зовсім не до їжі.

— А ти не замовив собі десерт?

— Той десерт, що я бажаю, не готують тут.

Вона не зрозуміла, що я мав на увазі. Гадаю, це на краще.

Ще зарано тобі, моя солоденька Бджілко, це знати.