Читати книгу - "Врятуй мене, якщо зможеш, Ольга Християнчук"

-         То це все ваша ідея, - обурююсь я і схрещую руки на грудях. – Вчиняєте варварським методом, викрадаєте просто на вулиці. Зустрітись з людиною, це вже не ваш стиль?

Як я надіялась, що його більше ніколи не побачу. Наївна. Він переслідуватиме нас вічно.

-         Мені не вигідно приїжджати до тебе, спілкуватись на твоїй території, - відповідає нудьгуючим голосом. – Ти б вередувала, не хотіла б розмовляти. А так змушена мене слухати.

Він поважно підходить до столу і спирається на край. Тінь падає на його обличчя і я не можу розгледіти прояву емоцій. Хоча відчуваю його самовпевненість у кожному русі тіла. Він схрещує руки на грудях наче навмисне повторює за мною.

-         Ви думаєте, що якщо привезли мене сюди, то щось зміниться, - дивлюсь на чоловіка з викликом, намагаюсь показати, що не боюсь його. Хоча легкий страх ще скрегоче у середині, та з кожної секунди роздратованість починає переважати. – Нам немає про що говорити.

-         Є про що, дівчинко моя, - тон спокійний, та відчуваються ядовиті нотки. – І як завжди наша спільна тема це Давид.

Я напружуюсь при звукові цього імені. Він наче виплюнув останнє слово. Все повторюється знову, ніби по колу.

-         Ми з Давидом давно розлучились, і ви це знаєте, - стомлено зітхаю. – Ви самі приклали до цього руку.

-         Напевно я свою справу погано зробив, - він відштовхується від столу і починає міряти кроками кабінет, незадоволено зиркаючи на мене. - Так як він покинув родину і виявляється оселився у тому ж самому місті, що й ти. Співпадіння?

-         Чому б вам не запитати його?

-         Ось бач яка халепа, він навідріз відмовляється спілкуватись зі мною, - нарікає. - Ти свого добилась він зрікся нас, - звинувачує мене в усіх бідах.

-         Те що він не хоче вас знати тільки ваша вина, - випалюю у відповідь і тикаю в нього пальцем. - Він утік від вашого тотального контролю.

Чоловік зупиняється, дивиться на мене здивованим поглядом. Напевно нарікань в свою сторону не очікував.

-         А ти прийняла і приголубила.

-         Ми з ним не разом, - палко заперечую.

-         Але ти продовжуєш стояти між нами, - ричить наче скажений звір. – Об’явилась в нашому житті, і все пішло шкереберть, - він робить паузу заспокоюється і продовжує тихим хижацьким тоном. – От було б добре, якби ти зникла. Може влаштувати це. Тебе не буде і проблеми теж.

Дикий страх розповзається по тілу, шалений стукіт серця приглушує всі звуки. Я на автоматі відступаю назад, врізаюсь спиною в двері, намагаюсь нащупати ручку. Від цієї людини можна чекати, що завгодно. І зараз я не можу зрозуміти серйозно він це говорить, чи все ж таки жартує.

Помітивши мій переляк, чоловік задоволено посміхається. Все його тіло розслабляється, відчуваючи перемогу.

-         Давид вам цього ніколи не пробачить, - намагаюсь говорити чітко, та голос зривається.

-         Знаю, - неохоче погоджується. – Тому і не чіпатиму тебе. Не бійся. Це було б занадто просто і результат був би не на мою користь. Тут треба діяти по іншому. Домовлятись. І ти в цьому мені допоможеш.

Прищурюю на нього очі.

-         Я не буду брати участь в ваших інтригах, - випльовую слова. – Залиште мене в спокої.

-         Нажаль мій син по-справжньому в тебе закоханий, - вимовляючи останнє слово він кривиться. – Отже ти тепер в нашій сім’ї.

Я нервово сміюсь. Здається мені почулось. Він це серйозно?

-         Я в вашу сім’ю не напрошувалась. І бажання такого не маю.

-         А це ми ще побачимо.

Чоловік дістає з кишені телефон і щось набирає на екрані. На мить він забуває про мене і я натискаю на дверну ручку. Може вдасться вийти з цього кабінету. Двері відчиняються і я налітаю на веселого, котрий зустрічає мене з посмішкою.

-         Кудись зібралась?

-         Ти хоч розумієш, що це кримінал? – випалюю зі злості, заглядаючи в обличчя височенного чолов’яги. – Ти не боїшся поліції?

Він голосно регочи, стискає мою талію мускулистими руками і обережно відтісняє назад в кабінет.

-         Мій шеф сам поліція, - вимовляє перед тим, як закрити перед моїм носом двері.

Авжеж тут живуть не прості люди. Господар цього дому напевно велика шишка у місті. Навіть якщо зникну назавжди ніхто не зможе знайти. Сліди заметуться, свідки підкупляться.

-         Далеко зайшла? – чую задоволений голос Олександра Петровича.

Розвертаюсь відповісти якусь колкість, та чую у сумці вібрацію і мелодія мого телефону пробивається крізь тканину. Швидко дістаю його з поміж зошитів і конспектів. Дивлюсь на екран. Давид. Зиркаю на його батька, той з задоволеним обличчям киває, щоб я відповідала. Мить вагаюсь.

-         Давиде, - схвильовано говорю.

-         Надію, ти де? – його збентежений голос заставляє серце прискорено битись. – Це правда? Ти поруч з ним?

-         Мене схопили просто на вулиці, вивезли десь за місто. Поруч стоїть твій батько...

Більше нічого не встигаю сказати, телефон виривають з рук. Чоловік по діловому прикладає його до вуха і знову підходить до столу, подалі від мене.

-         Хочеш її побачити, приїжджай, поговоримо, - робить паузу. – Я нічого їй не зроблю, але і не відпущу поки ми не поговоримо. Тобі доведеться приїхати, якщо вона для тебе важлива. – Знову пауза. Я затамовую подих. – За тобою приїде машина. Чекай.

Він вимикає телефон і кладе на стіл. Віддавати мені не збирається, я так розумію.

Я стою і прискіпливо роздивляюсь чоловіка. Акуратно зачесаний, вибритий, у дорогому вигладженому костюмі, тримається впевнено, голос діловий. Він вів себе так наче на важливій зустрічі, не показував жодної слабини, доказував свою правоту, не відводив гострого погляду. Та після розмови з сином помічаю, як він ледь трохи горбиться, схвильований погляд ховає в підлогу, долонями тре по стомленому обличчі. Він дав слабину лише на мить та я її помічаю і вражена побаченим. Виходить він не така вже і неприступна скала, якою хоче здаватись.