Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

Саме тоді в якомусь далекому куточку моєї свідомості – лише в куточку! – почала визрівати твереза думка, без жодних страждань, що я мало можу розраховувати на нього в майбутньому. Ішлося не тільки про мій давній страх, що він мене покине. У мене ніби звузилося поле зору. Я більше не загадувала на далеке майбутнє, а ясно усвідомила: не можна сподіватися, що зараз і найближчим часом я отримаю від Ніно більше, ніж маю сьогодні. А тому слід було вирішити для себе, чи мені цього досить.

Звичайно, я все ще його кохала. Мені подобалося його тіло, довге й струнке, його методичний розум. І я захоплювалася його успіхами в роботі. Притаманне йому з юності вміння збирати інформацію, потім її систематизувати й інтерпретувати, переросло у здібність, що мала в ті часи великий попит. Нещодавно він опублікував книжку, яка здобула велике визнання (можливо, саме вона й сподобалася Ґвідо). У ній він аналізував економічну кризу та масове переміщення капіталів із сумнівних джерел у будівельну галузь, фінансову систему, приватне телебачення. Та все ж було в Ніно щось таке, що починало мене дратувати. Наприклад, мене зачепила його радість, коли він знову опинився під ласкою мого колишнього свекра. А ще мені не сподобалося, як він став говорити про П’єтро («сіреньке професореня без крихти уяви, якого хвалять хіба що за прізвище та за його вперту відданість Комуністичній партії») і про його батька, справжнього професора Айроту. Останнього він розхвалював на всі лади як автора фундаментальних академічних робіт про еллінізм та як войовничого представника еліти соціалістичних лівих сил. Окрім цього, мене зачепило його захоплення Аделе, яку він називав справжньою синьйорою, якій немає рівних у встановленні зв’язків із громадськістю. У мене складалося враження, що він шукав похвали та прихильності тих, хто мав владу, і готовий був знищити та принизити кожного, у кого її поки що було недостатньо або взагалі не малося. Це псувало той його образ, який я створила у своїй уяві, та і той, який він сам створив для себе.

Але не тільки це. Політичний і культурний клімат у країні та світі змінювався, з’явилися нові тенденції в літературі й журналістиці. Ми всі вже не виступали з радикальними промовами, і я сама не без подиву ловила себе на тому, що погоджуюся з поглядами, через які кілька років тому так палко сперечалася з П’єтро, аби лише казати йому наперекір. Але Ніно і тут перебільшував та вже давно брав на кпини будь-кого, хто висловлював не лише бунтарські думки, а й говорив про власні морально-етичні принципи. Казав, насміхаючись із мене:

– Щось забагато вразливих душ розвелося!

– Тобто?

– Обурюються, ніби не знають: або партії мають робити свою справу, або з’являються озброєні банди та масонські клуби.

– Що ти маєш на увазі?

– Я хочу сказати, що будь-яка політична партія є нічим іншим, як розподілювачем благ та послуг в обмін на голоси, а політичні ідеали – то так, предмети інтер’єру.

– Що ж, виходить, і я вразлива душа.

– Та я знаю!

Мене почало дратувати його постійне бажання вражати всіх своїми несподіваними політичними поглядами. Коли він улаштовував дружні вечірки у мене вдома, то часом навіть гостям ставало незручно, коли він, поборник лівих поглядів, захищав лінію правих. «Фашисти, – стверджував, – не завжди кажуть хибні речі, треба налагоджувати з ними діалог». Або: «Досить уже самих звинувачень. Доведеться й собі забруднити руки, якщо ми хочемо щось змінити». Чи от іще: «Слід якомога швидше змусити суди й прокуратуру працювати на тих, хто керує державою, якщо ми не хочемо, щоб судді перетворилися на плавучі міни, небезпечні для демократичної системи». А також: «Треба заморозити зарплати, механізм індексації приведе до краху Італії». Якщо хтось намагався йому заперечити, відповідав насмішкувато і реготав: мовляв, немає сенсу розмовляти з тими, у кого шори на очах, а тому вони і надалі керуються застарілими ідеями.

Я збентежено відмовчувалася і не вступала з ним у дискусії. Дуже йому подобалися оті сипучі піски сьогодення, коли майбутній шлях він визначав для себе на ходу! Він добре знав, що відбувалося всередині партій та в парламенті, які настрої панували серед підприємців та в трудових профспілках. А я зацікавлено читала лише кримінальну хроніку, де йшлося про арешти та кровопролиття, спричинені «Червоними бригадами», дебати щодо занепаду пролетаріату як рушійної сили суспільства та визначення нових суб’єктів боротьби. Тому мені зручніше було керуватися думками та термінологією інших політиків, а не його. Одного вечора Ніно затіяв сварку з другом, який викладав на факультеті археології. Розпалився, волосся безладно скуйовдилося – він здавався мені прекрасним.

– Ви взагалі не здатні побачити різницю між кроком уперед, кроком назад та тим, щоб стояти на місці!

– У чому полягає крок уперед? – запитав його друг.

– У призначенні прем’єр-міністра, який є не членом Християнсько-демократичної партії.

– А що для тебе стояти на місці?

– Це демонстрації металургів і машинобудівників.

– А крок назад?

– Забивати собі голову питанням, хто більш вірний принципам: соціалісти чи комуністи?

– Ти перетворюєшся на циніка.

– А от ти завжди був справжнім лайном!

Ні, я не захоплювалася Ніно, як раніше. Він тепер висловлювався – як би це краще пояснити? – провокаційно і водночас туманно, ніби лише він один завдяки своїй геніальності міг бачити в безладі дій партій та уряду якийсь особливий далекоглядний порядок, хоча мені та його товаришам ті діяння здавалися хаотичними та безґрунтовними. «Досить, – стояв він на своєму, – відкиньмо оте дитяче ставлення до влади! Треба самому бути всередині тих установ, де все зароджується і помирає: всередині партій, банків, телебачення». Звичайно, я його слухала, але щоразу, коли він звертався до мене, мовчки опускала очі. Я більше не приховувала, що його слова, з одного боку, викликають нудьгу, а з іншого – вказують на ідейну слабкість, яка тягне його донизу.

Якось він щось розповідав у своєму звичному стилі Деде, яка готувала дуже розумний твір-роздум. Щоб пом’якшити його прагматизм, я сказала:

– Однак, Деде, народ завжди має можливість перевернути все й зруйнувати чинний лад.

– Мамі подобається вигадувати історії, – відповів він добродушно, – адже це її робота, чудова робота! Але вона й гадки не має, як улаштовано наш світ. А тому щоразу, коли їй щось не подобається, вона промовляє чарівні слова: «Перевернімо все!». А ти розкажи вчительці, як зробити так, щоб добре працював той світ, у якому ми живемо.

– І як же? – запитала я в нього.

– Завдяки законам.

– Яким чином, якщо ти кажеш, що суддів слід тримати під контролем?!

Він незадоволено похитав головою – точно так само, як колись це робив