Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

лише інколи тактовно цікавився, як ідуть справи, а коли я намагалася уникнути відповіді, бо сказати правду здавалося мені непрофесійним, він не наполягав. А потім стався досить неприємний випадок. У газеті «Корр’єре делла сера» вийшла напівіронічна стаття, у якій після стриманих похвал на адресу перших романів молодих авторів, що мали чималий успіх, ішлося про те, що тими першими спробами пера все й закінчувалося. Серед інших згадувалося і моє ім’я. За кілька днів до Неаполя приїхав редактор, який мав брати участь у якійсь великій конференції, і попросив мене про зустріч.

Його серйозний тон відразу стривожив. За п’ятнадцять років нашого знайомства він ні разу не тиснув на мене своїм авторитетом, у сутичці з Аделе без вагань став на мій бік, завжди поводився привітно. Вдавано веселим тоном я запросила його до себе на вечерю, у квартиру на Тассо. Це коштувало мені чимало душевних і фізичних сил, але я зробила це ще й тому, що Ніно хотів запропонувати йому свою збірку статей.

Редактор поводився чемно, але досить стримано. Висловив мені співчуття через смерть матері, сказав кілька теплих слів про Імму, подарував барвисті книжечки Деде й Ельзі. Терпляче чекав, поки я займалася вечерею та дітьми, краєм вуха слухав Ніно та його розпитування про публікацію нової книжки. Коли ми врешті перейшли до десерту, гість перевів розмову на основну мету зустрічі і запитав, чи може він додати мій роман до плану публікацій на наступну осінь. Я почервоніла:

– На осінь 1982-го?

– Авжеж, на осінь 1982-го.

– Можливо, але я скажу точно трохи пізніше.

– Треба сказати зараз.

– Мені ще далеко до кінця.

– Ну то дай почитати хоч щось.

– Рукопис іще геть сирий.

Мовчання. Він сьорбнув вина з келиха, промовив суворо:

– Досі, Елено, тобі дуже щастило. Особливо вдалою вийшла твоя остання книжка. Тебе хвалять, поважають, ти здобула собі коло читачів. Але про читачів треба дбати. Якщо ти їх втратиш, то не матимеш шансу видати нові книжки.

Я стурбувалася. Зрозуміла, що Аделе таки зуміла пробити діру в обороні цього освіченого й порядного чоловіка. Я уявила собі слова матері П’єтро: «Що ж ви хочете: уродженка півдня, хіба можна їм довіряти?! Вони лише здаються такими добрими й чемними, а коли доходить до справ – лише обман!» І тієї миті я ненавиділа саму себе, оскільки підтверджувала цьому чудовому чоловікові, що так і є. Не підводячи погляду від блюдця з десертом, редактор трьома сухими фразами відкинув пропозиції Ніно, пояснивши, що для науково-популярної літератури настали погані часи. Усім стало незручно, ніхто не знав, що казати далі, я щось говорила про Імму, аж доки редактор не поглянув на годинник і не проголосив, що йому вже час іти. Тоді я не втрималася й пообіцяла:

– Добре, я здам книжку вчасно, щоб вона вийшла восени.

70

Моя обіцянка заспокоїла редактора. Він затримався ще на декілька хвилин, трохи поговорив з нами, намагався привітніше поводитися з Ніно. Нарешті обійняв мене і шепнув на вухо: «Я впевнений, що ти пишеш чудову книжку!» І пішов.

Як тільки двері за ним зачинилися, я вигукнула:

– Аделе й надалі вставляє мені палиці в колеса! Я в халепі!

Але Ніно, схоже, зі мною не погоджувався. Шанс – хай і непевний! – що його книжка колись зможе побачити світ, остаточно його заспокоїв. Крім того, він недавно побував у Палермо на з’їзді Соціалістичної партії, де зустрівся з Ґвідо й Аделе, і професор прихильно висловився щодо його останніх робіт. А тому він промовив примирливо:

– Та не перебільшуй ти так змову Айрот проти тебе. Досить було пообіцяти, що ти почнеш писати, і бачиш, як відразу все змінилося?

Ми посварилися. Я щойно пообіцяла написати книжку, це правда. Але як і коли я зможу це зробити, якщо для цього потрібні час і сили? Де їх узяти? Він взагалі уявляє, яким було і яким стало моє життя? Я взялася перелічувати свої клопоти: хвороба та смерть матері, піклування про Деде й Ельзу, хатня робота, вагітність, народження Імми, його байдужість до дівчинки, постійні поїздки з однієї конференції на іншу, дедалі частіше без мене, і моя відраза – так, відраза! – через те, що мені доводиться ділити його з Елеонорою.

– Я, – кричала, – я вже зовсім скоро розлучуся з П’єтро, а от ти, ти навіть не захотів роз’їхатися з Елеонорою! Як, по-твоєму, я можу працювати в таких умовах, без анінайменшої підтримки з твого боку?!

Але користі від того скандалу не було. Ніно відреагував як завжди. Він зробив нещасний вираз обличчя і пробурмотів:

– Ти не розумієш, не можеш зрозуміти. Ти несправедлива!

І присягнувся з трагічним виглядом, що кохає мене й жити не може без Імми, без дівчаток, без мене. Завершилося все тим, що він запропонував найняти хатню робітницю, послуги якої сам оплачуватиме.

Він і раніше пропонував знайти когось, хто допомагав би мені по господарству, прибирав, ходив по продукти, куховарив, приглядав за дітьми. І хоч такі витрати він не вважав чимось особливим, я завжди відповідала, що не маю наміру обтяжувати його фінансово без потреби. Зазвичай я більше зосереджувалася на тому, що могло потішити не мене, а його. А ще я не хотіла визнавати, що в наших стосунках почали з’являтися ті самі труднощі, що і з П’єтро. Але того разу, на його превеликий подив, я відразу погодилася:

– Гаразд, знайди таку жінку, і якомога швидше.

Мені здалося, що я говорила голосом своєї матері – не тим слабким, що був в останні дні, а сварливим. Яке мені діло до прибирання та продуктів, якщо йдеться про моє майбутнє?! А моє майбутнє залежало від того, чи зможу я за кілька місяців написати роман. І той роман мав вийти дуже хорошим. І ніщо у світі, навіть Ніно, не могло завадити мені виконати свою роботу добре.

71

Я проаналізувала ситуацію. Попередні дві книжки, які завдяки перекладам усі ці роки приносили мені трохи грошей, останнім часом не продавалися. Аванс за новий роман, який я навіть не почала писати і, відповідно, тих грошей ще не заробила, уже майже закінчився. За статті для газет і журналів, які я писала до пізньої ночі, мені платили мало або взагалі не платили. А тому жили ми в основному на гроші, які щомісяця надсилав П’єтро, та завдяки Ніно, який оплачував оренду житла, комунальні послуги, а також – треба визнати – частенько дарував одяг та взуття мені й донькам. Але зважаючи на всі зміни й труднощі через переїзд до Неаполя, мені здавалося, що це нормально. Та тепер – після того вечора – я вирішила, що мені терміново треба стати фінансово незалежною. Слід регулярно писати й публікувати статті, відточувати стиль, зростати професійно, заробляти гроші. І причиною цього був