Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

Перш ніж заговорити, вона помовчала. А тоді знехотя промовила:

— Іншого в нас не було. Це був експромт, нам треба було швидко вас прикрити, після того, як ви викинули одяг.

— Одяг, — я заплющив очі. — О ні. Ви почепили мітку на костюм? Усе так просто?

— Ага.

Я згадав свою першу зустріч із Ортеґою. Судова установа, поїздка до Сантач-Гауса. Тотальна пам’ять у прискореному темпі прокрутила кадри вперед. Я побачив, як ми стояли на залитому сонцем моріжку з Міріам Банкрофт. Ортеґа їде…

— Зрозумів! — я клацнув пальцями. — Ідучи, ви ляснули мене по плечу. Аж не віриться, що я такий йолоп.

— Сигналізація з ферментним зв’язком, — спокійно пояснила Ортеґа. — Ненабагато більша за мушаче око. І ми вирішили, що тепер, коли осінь уже в розпалі, ви мало куди ходитимете без куртки. Звісно, коли ви закинули її на той смітник, ми подумали, ніби ви обвели нас круг пальця.

— Ні. Ніяких таких хитрощів.

— От і все, — раптом оголосив Мікі. — Пані та панове, візьміться за свої хребтові спіралі, ми поїхали.

Переміщення було жорсткішим, ніж я очікував від установки в державному органі, але не гіршим, ніж у багатьох самопальних віртуальних середовищах, в яких я побував на Світі. Спершу гіпноз, який пульсував своїми сонокодами, поки тьмяно-сіра стеля раптом не прикрасилася розкішними, схожими на риб’ячі хвости завитками зі світла та смислу, що витекли зі всесвіту, наче брудна вода з раковини. А тоді я опинився…

Деінде.

Воно розкинулося довкола мене, розбігаючись від моєї точки огляду навсібіч, схоже передусім на сильно збільшене зображення сходинки на спіральних сходах, якими ми зійшли з платформи. Сталево-сіре, всіяне схожими на соски опуклостями з інтервалом у кілька метрів, воно розчинялося в нескінченності. Небо вгорі було забарвлене у блідіший відтінок того ж сірого кольору з переходами, що якось невизначено натякали на ґрати та старовинні замки. Непогана психологія, якщо вважати, що хтось із допитуваних тут злочинців знав, який вигляд має справжній замок, не лише завдяки расовій пам’яті.

Переді мною, наче скульптура зі ртутної калюжі, виростали м’які меблі з м’якими контурами. Спершу — простий металевий стіл, потім — два стільці з мого боку та один навпроти. Останні кілька секунд у процесі їхньої появи їхні краї та поверхні відзначалися гнучкою плавністю, а тоді, почавши існувати окремо від підлоги, вони різко застигли й окреслилися.

Біля мене з’явилась Ортеґа, спершу — блідим олівцевим ескізом жінки, що складався з мерехтливих ліній і несміливих штрихів. Я побачив, як крізь неї промайнули пастельні кольори, а її рухи стали більш визначеними. Вона саме поверталася до мене, щоб заговорити, й сягала однією рукою в кишеню куртки. Я зачекав, і поверхні її постаті остаточно засяяли кольором. Вона витягнула свої цигарки.

— Не закурите?

— Ні, дякую, я… — усвідомивши, що турбуватися про віртуальне здоров’я марно, я прийняв пачку й витрусив одну цигарку. Ортеґа запалила обидві цигарки своєю бензиновою запальничкою, і з першим укусом диму в легенях я відчув блаженство.

Я поглянув на геометричне небо.

— Це стандарт?

— У принципі, так, — Ортеґа примружено подивилася вдалину. — Здається, роздільна здатність трохи вища, ніж зазвичай. Думаю, це Мікі вимахується.

З іншого боку стола вималювався Кадмін. Він помітив нас іще до того, як віртуальна програма як слід його розфарбувала, і склав руки на грудях. Якщо моя поява в камері, як я і сподівався, його бентежила, то видно цього не було.

— Знову, лейтенанте? — промовив він, коли програма зобразила його повністю. — Ви знаєте, є ж постанова ООН про максимальний віртуальний час на один арешт.

— Це правда, і нам до нього ще довго, — відповіла Ортеґа. — Може, сядете, Кадміне?

— Ні, дякую.

— Я сказала: сядь, засранцю, — в голосі копа раптом забряжчала сталь, і Кадмін, як зачарований, блимнув, зникнув і з’явився знову — сидячи за столом. На його обличчі на мить відобразилася лють через це переміщення, але згодом вона зникла, і він іронічно розвів руками.

— Ви маєте рацію — так набагато зручніше. Може, ви обоє до мене приєднаєтеся?

Ми сіли у більш звичний спосіб; я при цьому не зводив очей з Кадміна. Я ще ніколи в житті не бачив нічого подібного.

Він був Клаптевиком.

Більшість віртуальних систем відтворюють людину за її власними уявленнями про себе, що зберігаються в пам’яті, використовуючи підпрограми здорового глузду, щоб на них не справляв надто великого впливу самообман. Я, як правило, виходжу трохи вищим і худішим з лиця, ніж зазвичай. У цьому випадку система неначе змішала безліч різних уявлень про, вочевидь, численні попередні чохли Кадміна. Я вже бачив, як застосовували цей прийом, але більшість із нас швидко звикає до чохла, в якому живе, і ця зовнішність змушує забути про попередні втілення. Ми, все ж таки, привчені еволюцією зважати на фізичний світ.

Людина переді мною була інакша. Вона мала тіло білого уродженця Північної Європи, вище за мене майже на тридцять сантиметрів, але обличчя в нього було геть не таке. На початку воно було африканське, широке та темно-ебенове, проте цей колір закінчувався, наче маска, під очима, а нижня половина обличчя була розділена вздовж носа — світло-мідна зліва, мертвотно-бліда справа. Він мав м’ясистий і водночас орлиний ніс, який добре поєднував верхню та нижню половини обличчя, зате лівий і правий бік його вуст були несхожі, через що його губи були дивно скривлені. Довге пряме чорне волосся було прибране з лоба й зачесане назад, наче грива, а з одного боку в ньому були чисто-білі пасма. Його руки, що нерухомо лежали на металевому столі, були оснащені кігтями, схожими на ті, які я бачив на гігантському борцеві-почварі в Лизограді, але пальці були довгі й чутливі. Він мав груди, неймовірно пишні як на такий перекачаний торс. Його очі на тлі смолянистої шкіри мали приголомшливий світло-зелений колір. Кадмін звільнився від звичайних уявлень про фізичне. У давніші часи він був би шаманом; тут же століття техніки зробили його чимось більшим. Електронним демоном, злісним духом, який живе у видозміненому вуглеці та з’являється лише для того, щоби вселятись у плоть і сіяти руйнування.

Із нього вийшов би чудовий посланець.

— Рекомендуватися мені, як я розумію, не потрібно, — тихо промовив я.

Кадмін усміхнувся, показуючи маленькі зуби та витончений загострений язик.

— Якщо ви — друг лейтенантки, вам не треба робити тут нічого такого, чого ви не хочете. Віртуальність монтують тільки нехлюї.

— Ви знаєте цю людину, Кадміне? — запитала Ортеґа.

— Сподіваєтеся на зізнання, лейтенанте? — Кадмін захилив голову і