Читати книгу - "Фенікс, Валерія Дражинська"

Дівчина губиться, але швидко бере себе в руки та робить спочатку необачний хід. Уражена жіноча гордість - небезпечна річ. Але іноді вона дає відчутну віддачу.

- Під час ухвалення важливих рішень Патріс завжди прислухається до мене. Я була на твоєму боці та думала замовити за тебе слово, - те, що вона даремно це сказала, я зрозуміла відразу ж.

- Я знаю це, Марі. Тому й запросив тебе на вечерю обговорити продаж, який вигідний не тільки мені, а й Патрісу. Твій чоловік навряд чи здатний об'єктивно сприймати сказане мною після того, як я вранці не з'явився до нього на зустріч. Але бачу, що даремно, - голос спокійний рівний.

- Чому ж? Адже ми добре розмовляли, поки ти так стрімко не пішов.

- Вечеря не передбачала продовження в моєму номері, - Дроздов словами не щадить та обличчя дівчини стрімко блідне.

Вона зацьковано дивиться на мене. Мені навіть стає її шкода. Цей чоловік не сприймає тиск у будь-яких проявах. Перевірено!

- Марат, я піду, - знову намагаюся вирватися, почуваючись досить некомфортно.

Цього разу він мене відпускає. Але лише тому, що з підлоги лунає тиха мелодія телефону, що дзвонив та впав раніше. Ми втрьох одночасно дивимося на красиву брюнетку на світлині вхідного дзвінка. Інеса.

- Марат Хасанович, ви прям сьогодні нарозхват, - посміхаюся я, тихо та, сподіваюся, непомітно психуючи.

Заходжу в номер. Дверями не грюкаю. Хоча хотілося ними так ляснути, щоб парочка за ними оглухла. Бажання підслуховувати немає жодного. Я знаю, що він не поведе її у свій номер, бо не хоче.

Нерви на межі. Здебільшого я злюся на себе. Знову піддалася йому. Що я творю? Для повного щастя ще переспати з ним не вистачало. Дроздову то байдуже, однією більше однією менше. Тим паче йому скоро кінець. У нього такі проблеми будуть після повернення, що виплутатися з них не вдасться. Навіть Чернов не допоможе. Серце стискається. Змінити або скасувати вже нічого неможливо. Я все правильно зробила! Тягнути далі було небезпечно. Зараз найголовніше не допустити його до себе, якщо зумію. Інакше можу наробити дурниць. Найкраще, звісно, було б на якийсь час сховатися для свого душевного спокою. Але не можу відмовити собі в задоволенні провести цей останній час із ним. І я прекрасно розумію, чим це може закінчитися. Мазохістка!

Від Дроздова мені поки що нічого не загрожує. У мене є мінімум день після прильоту, коли він дізнається повністю все. Про мою участь. Хто я? Навіщо? За що? Тоді на мене спустять усіх собак країни. План втечі в мене був продуманий із самого початку. Утім, як і все інше. Не розраховані були деякі нюанси. Хотілося максимально обережно провернути, а вийшло, як завжди, на емоціях. Не втрималася.

Із суперечливими думками я проворочалася до ранку. Зрозуміло, що не виспалася.

Без п'ятнадцять вісім була вже готова. Ось тут виникла заминка, спуститися вниз чи залишитися чекати в номері. Цей момент Дроздов не уточнював.

Незабаром я була позбавлена цієї дилеми. Разом із дзвінком телефону пролунав стукіт у двері. На дисплеї висвітилася Слава. Вона ніколи не дзвонила мені так рано. У зв'язку зі вчорашнім запущеним механізмом усунення людини, яка їй дорога, тілом пройшлися хвилі страху та провини. Злегка тремтячою рукою я прийняла виклик, одночасно відчиняючи двері.

- Славо, почекай трохи, будь ласка, - попросила я, дивлячись на Дроздова.

Від його, як завжди, вражаючого вигляду та того, чим ми займалися в цьому коридорі кілька годин тому, я почервоніла.

- Доброго ранку! - перший привітався він та посміхнувся.

А тепер зависла. Я так давно не бачила його посмішку, звернену тільки до мене.

- Софія, бачу ти зібрана, - обводить мене палаючим поглядом та ще ширше посміхається, - Готова їхати?

Зусиллям волі відмираю.

- Доброго! - прочищаю горло, - Так! Тільки хвилинку, будь ласка. Зайдеш? - невпевнено запитую.

- Звичайно!

Господи! Куди мені себе подіти? Переді мною мій Марат. Наче не було цих моторошних п'яти років. Не було того жахливого ранку в селищі, куди мене привезли на розправу.

Зараз у його зовнішності не бачу жорстокості, суворості. Але знаю, що все це просто вміло заховано. Він дивиться на мене як раніше, коли ми були щасливі.

Відходжу від дверей, усе ще під враженням, та пропускаю в номер.

- На тебе Слава на телефоні чекає, - усміхається він, але якось по-доброму, чи що.

Бажання вилаятися буквально проковтую. Підношу затиснуту в руці слухавку та прямую до спальні:

- Слава, вибач! - я повністю забуваю про настороженість від її дзвінка.

- Це Марат до тебе в таку рань зайшов? - насторожено цікавиться вона.

- Так! - голос подруги повністю привів мене до тями, - Ми зараз їдемо на ділову зустріч, - бажаючи її відволікти, переключаю тему, - Щось сталося? Ти ніколи раніше так рано не дзвонила.

Дивлюся на все ще відкриту валізу, куди я недбало закинула раніше розкидані по кімнаті речі. Не всі! Акуратністю я ніколи не вирізнялася. Навколо панує творчий безлад. У телефоні чую лише уривки фраз "вчора", "дзвонила", особливо не слухаю, знаючи про що вона. Повертаюся, щоб зачинити двері. Не встигаю, Дроздов з'являється на порозі. Уперше проклинаю величезні розміри спальні. Навіщо вона така велика?